Харків, звичайно, не Карфаген…

Це трапилось у Харкові, панове. Тому самому, якого могло б уже не бути. На початку ХІХ-го ст. площа Фаєрбаха носила назву Вознесенської – за назвою однойменної церкви. У ті часи це була околиця міста, мальовнича, зелена. Теплої пори року вона незмінно вабила містян милими слобожанськими краєвидами та зручними, тінистими галявинками для пікніків. На свята і по неділях тут збиралося чимало люду. Гамірні компанії, вересклива дітлашня, манірні панянки, безтурботні молодики. Міщанство, чиновництво, навіть шляхетне панство міста вважало за святий обов’язок бути присутнім на цих гуляннях. Розважалися просто неба, пригощалися від душі. Не дивно, що, захмелені, часом вдавалися до вчинків, м’яко кажучи, не зовсім світських...

Першого травня 1800-го р. день видався такий, що сам Бог на небі усміхався. Ясна зелень вабила око, сонечко огортало намерзлі за зиму тіла лагідним теплом, привітний вітерець перебирав стрічки на дамських капелюшках. Вознесенська площа і околиці аж юрмилися від чиновництва – дрібного і не дуже – що квапилося дати собі спочинок на вільному повітрі. Прекрасні харківські горілки і наливки, привозні вина і коньяки пилися, як немовляткові молочко. Настрій у всіх був піднесений.

Серед тієї веремії походжали недавні приятелі – юний офіцер Іван Карлович Мєшков, засланий родиною з Санкт-Петербургу до провінції за надто довгий язик: «Краще Харків, ніж Нерчинськ, сину. Південь, тітка твоя там живе. Рік перебудеш, а там імператор зволить перестати гніватися...»,  говорив на прощання батько. Та вчорашній студент, а нині – без п’яти хвилин лікар Платон Іванович Павловський. Молодики розважалися, вишукано злословлячи на адресу присутніх тут паній та панянок. Особливо діставалося Оленьці Пферд, котру уся родина воліла бачити нареченою Платона Івановича. Приятелі саме обговорювали її видатну нижню щелепу, коли посеред натовпу здійнялася бійка. Перезирнувшись, приятелі проштовхалися ближче.

Двоє писарів, літні вже люди, упилися до сварки. Від витончених канцеляризмів перейшли були до відбірної вуличної лайки, вельми скандалізувавши присутніх неподалік дам, а там, розпалившись, вчепилися один одному в петельки. Засопіли, завовтузилися. Кілька чоловік кинулися їх розмиряти. Один доброзичливець необачно зачепив іншого, хтось когось копнув ліктем у черево – і здійнялася колотнеча без огляду на чин та звання. Під різноголосий жіночий вереск хтось здогадався покликати поліцію. А до її прибуття на Вознесенській площі розгорнулося видовище таке комічне і гидке одночасно, що Павловський з Мєшковим нареготалися до гикавки. А по закінченні неочікуваної розваги вигадали вельми дотепний, як їм здавалося, жарт. Увечері Іван зобразив на папері чиновників, які чубилися в хмарах пилу, щоправда, додавши для краси орденів і регалій, а під малюнком повчально вивів: «Який пастир, така й паства». Удвох з Платоном вони повернулися на місце денного відпочинку і припасували карикатуру на огорожі Вознесенського храму.

У понеділок, ледь розвиднілося, до Харкова, нав’ючені кошиками з глеками молока, рушили дві селянки, далекі родички одна одній – Параска і Христя. Невгамовно балакуча Христя пащекувала від самого дому, не замовкаючи, і Параску, у якої боліло застуджене вухо, від того вже родимець хапав. Змусити родичку замовкнути їй не вдалося, залишалося відволікти увагу. Повернувшись до церкви, щоб перехреститися, Параска помітила на паркані карикатуру.

- А це ж шо воно таке?

Обидві жінки були неписьменними, однак зміст картинки зрозуміли. Що тут не зрозуміти, дядьки б’ються. І до чого б оце воно таке тут висіло?

- Затівають щось пани, їй-бо, Христю, затівають. Коли б не проти батюшки? Ходи когось поклич, нехай подивиться.

Христя метнулася навколо церкви, встромила носа туди та сюди і скоро знайшла молодого паламаря, якого й привела подивитися на чудасію. Паламар, пишаючись перед селянками, мовив, що справа серйозна, язиками щоб не плескали та йшли собі за своїм ділом. Карикатуру поніс до священика. Отець Василь, людина освічена, бувала, в той день, на жаль, виявився на висоті. Хтозна, що збило його з пантелику, чи вчорашня сварка з матушкою, чи сусідська свиня, що порилася в його скромному саду, чи палець на нозі, на який капосна свиня наступила ратицею, коли батюшка виганяв її, та він розхвилювався і поскаржився на "гидкий пасквіль", принесений паламарем, городничому. Тому теж бозна що вступило в голову...

Так, крок за кроком, скарга покотилася з одного кабінету до іншого, обростаючи дедалі страшнішими підозрами. Ніхто й незчувся, як отець Василь зі своїми жалюгідними наріканнями на образу авторитету церкви був забутий. Бо, наприклад, пан губернатор Петро Сабуров, побачив у зображенні, а особливо, в написові, натяк на самого імператора Павла. Блюзнірський жарт на адресу августійшої особи. Подумавши таке, губернатор злякався. Це ж як так! Вільнодумство, бунт! І де! У милому, провінційному Харкові, у нього під носом! Думка запрацювала, як шалена. А коли повернути інакше? Коли, наприклад, донести государю імператору що він, Сабуров, пильний і відданий слуга, власноруч викрив зміїне гніздо заколотників, вирвав їхні осині жала, зламав хребет мерзенної гідри... Тут пан губернатор трохи заплутався в усьому цьому звіринці, однак ідея припала йому до душі. Він – імператорові – послугу, а імператор, гляди, йому – підвищення. Може, навіть до Санкт-Петербургу переведуть. До імператорського двору. Бо, сказати відверто, милий і провінційний Харків давно вже стирчав Сабурову поперек горла.

Не гаючи часу, губернатор надіслав рапорт до далекої принадної столиці. Залишалося набратися терпіння і очікувати реакції. Ознайомившись з рапортом, Павло, егоцентричний, неврівноважений, ледь не захлинувся з люті. Що таке? Якісь малоросійські провінціали, зрадники, нікчеми, зазіхають на його гідність? Його, Романова, помазаника божого?! Павло забігав кабінетом, перечіпаючись об власні шпори, надто, слід визнати, довгі й незручні. Час від часу він зупинявся то біля столу, то біля підвіконня, гатив по ньому кулаком, обсипаним дрібним ластовинням, лаявся під ніс – як завжди, німецькою. «Заколотники, мерзота! Розтопчу! Згною в Сибіру усіх до одного, усе їхнє вошиве місто, як там воно називається! Я вам покажу. Ви ще мене взнаєте». І заверещав секретареві:

- Нелединського до мене! Миттю!

Про що вони там шепотілися, скрадливий, лукавий сенатор і розбурханий до істерики цар, на жаль, залишилося невідомим. Однак дуже скоро Нелединський-Мелецький, давній приятель Павла, близький друг імператорської родини, крізь звичну петербургську сльоту вирушив на південь, аби провести дізнання, яке згодом наречуть "мерзотним слідством у харківській огидній справі". У швидкому часі з Харкова до столиці повезли підозрюваних в заколоті: отця Василя, Христю, Параску та лупату, як сова, генеральшу Сорокіну, відому на всю губернію неперевершеною дурістю і не менш неперевершеною язикатістю. Невідомо з яких причин її теж оголосили причетною до образи імператорської гідності. Дорогою генеральша трусилася і нюхала ароматичні солі, баби ревіли, священик молився. Майже всю подорож по даху карети репіжив дощ. Водяні патьоки малювали на склі невиразні сибірські пейзажі.

По прибутті до Санкт-Петербурга злощасних підозрюваних допитав особисто імператор. Генеральша Сорокіна відразу ж кинулась цілувати августійші ботфорти, потому зомліла, приведена ж до тями почала молоти такі нісенітниці, що Павло оскаженів і звелів вигнати дурепу к бісу і ніколи, ніколи не підпускати до столиці ближче, ніж на двісті верст. Оговтавшись, генеральша до кінця днів своїх страшенно пишалася отриманим вироком, бо ж його виніс сам государ. Вона дуже любила переповідати, як це було, опускаючи деякі подробиці власної поведінки та вельми прикрашаючи зовнішність миршавого імператора. Щодо отця Василя, йому пощастило значно менше. Павло, роздратований допитом генеральші, звинуватив бідолаху в єресі, заграванні з католицизмом і нехтуванні пастирськими обов’язками. Батюшці всипали різок, принагідно пообіцявши згноїти на Соловках разом з родиною. Бідолаха за одну ніч посивів набіло, та ранком Господь нарешті змилувався. Імператор, допитавши селянок, звеселений їхньою говіркою, подобрів, розчулився і відпустив усіх додому. Навіть грошей на подорож відсипав, благодійник.

Доки бідолахи тяглися до рідних пенат, Нелединському-Мелецькому полетів черговий наказ. Згідно з ним на Вознесенській площі поставили шибеницю. Оголосили, що, коли всупереч сподіванням до вказаного терміну автор огидного пасквілю не з’явиться перед суворі сенаторські очі, кожного десятого харків’янина, без огляду на вік, стать, майновий стан і походження, буде бито батогами, все населення міста – вислано до Сибіру, а саме місто – піддане цілковитій руйнації.

- Звісна справа, якийсь там Харків – не Карфаген, але... Немає нічого неможливого для нашої імператорської волі! – пихато оголосив Павло своїй коханці, Анні Лопухіній, походжаючи її опочивальнею.

Лопухіна кивнула, зображаючи цілковиту згоду. Їй не було діла ні до Харкова, ні до Карфагена. Вона хотіла заміж, та ще, хіба, морсу з брусниць. Тим часом шибениця на площі сколихнула місто. Загроза розбурхала мешканців, а винуватців усієї колотнечі  Павловського і Мєшкова – просто-таки розпалила. Не коритися, - постановили молодики, зустрівшись тут-таки, на Вознесенській площі, геть поряд з шибеницею. Вихваляючись один перед одним, вони присяглися не злякатися ні батогів, на Сибіру. У те, що їхня гра дійсно може нашкодити цілому місту, вони просто не вірили. Ранком наступного дня на шибениці метлялося опудало. Та яке! Юна зухвалість Мєшкова з Павловським, а також золоті рученьки Оленьки Пферд, яка несподівано виявилася посвяченою в історію з карикатурою, чи, швидше – її служниці Килини, явили здивованому місту справжню чудасію. Куце опудало в ботфортах з величезними шпорами і в парику з клоччя підозріло нагадувало імператора Павла. Скандал накрив місто, як мокре рядно. Площу оточила поліція. Опудало вийняли з зашморгу, від запопадливості відірвавши голову. Сенатор Нелединський-Мелецький, який поспішно прибув на місце події, помінявся на виду.

- Спалити. І щоб ніхто – ні слова,  кинув він Сабурову, що теж примчав на сенаторський виклик.

Потому обійшов площу, з ненавистю подивився на Вознесенську церкву, на ще глибокий, та вже по-весняному ніздрюватий сніг, на рябого пса, що перебігав площу. Перевів погляд на Сабурова. Губернатор, ні живий, ні мертвий, благально зазирав у сенаторські очі. Він вже не раз пошкодував, що повідомив про ту дурну карикатуру у Петербург, надавши справі політичного забарвлення.

- Тепер начувайтеся, каналії. Начувайтеся тепер. Вас, пане губернаторе, попереджаю як порядна людина  порядну людину: морози в Сибіру нелюдські. Нелюдські морози. Клімат жахливий, розваг ніяких. Пошта раз на три місяці. Співчуваю, та я змушений відправити депешу про цей кричущий вчинок.

Сенатор розвернувся на підборах, попростував до карети. Години не минуло, як нарочний помчав до Санкт-Петербургу з черговим донесенням. Харків охопила паніка. Містяни зрозуміли – такого їм не подарують, Павло не з тих, хто здатен подивитися на історію з опудалом крізь пальці. Та і хто подивився б. На виїзд із міста потяглися карети, тарантаси, вози – всі, хто мали можливість, втікали, рятуючись від батогів і заслання. Ті, хто такої можливості не мав, звернулися до єдиного заступника, на якого ще мали надію. Церкви переповнилися вірянами, які щиро благали сили небесні порятувати їхнє місто від імператорського гніву. Найбільшою популярністю в ті дні користувалася саме Вознесенська церква. Отець Василь ревно правив щоденні служби, разом з прихожанами вимолюючи божого милосердя. Незважаючи на ранню весну і теплінь на вулиці, жодна жива душа не розважалася на площі. Всі поспішали до церкви, смиренно очікуючи кари, та все ж сподіваючись на порятунок.

Наскісне світло з високих храмових вікон освітлювало схилені в молитвах голови. Поза стінами храму лежало опустіле місто, і стомлений посильний з терміновою депешею зі столиці нишпорив неначе вимерлими вулицями, не знаходячи нікого, кому б міг її передати. Потроху дістався до Вознесенської церкви, де саме тривала недільна служба. Щойно він переступив поріг, як сотні облич повернулися до нього, вп’ялися сотнями очей. Стало тихо - тихо, неначе храм від підмурків до вершечка дзвіниці застиг у бурштині. Навіть свічки перестали потріскувати, згораючи. Посильний здолав цю моторошну тишу, розсунув її грудьми, як високу, чіпку траву, тримаючи в руках пакунок, запечатаний царською печаттю. Сивий священик відступив перед ним, приклавши до грудей долоню – він зрозумів, як зрозуміли усі присутні тут містяни, що в пакуночку – їхня доля. Люди боялися поворухнутися, лиш намагалися відсторонитися від гінця, мов від чумного.

Зрештою, зібравшись на силі, дяк перехрестився й прийняв депешу до своїх рук. Урочисто, зі смиренним виразом на обличчі він зламав печать, пробіг очима рядками наказу. Потому озирнувся на священика з таким виразом на лиці, описати який будь-кому забракне слів, повернувся до мирян і голосно прочитав:

- Маніфест про вступ на престол імператора Олександра Першого.

Церквою прокотилося зітхання. Дяк знову розмашисто перехрестився, а отець Василь, здійнявши руки догори, проголосив:

- Возрадуємось, брати і сестри!

Брати і сестри возрадувались. Чорна хмара, яка так довго висіла над ними, не дозволяючи здійняти голови, розвіялася. За долю міста можна було не боятися. Павловський з Мєшковим, які тулилися в кутку біля самих дверей, радісно штовхали одне одного під боки.

- Ех, Платоне Івановичу, програв ти, не бачити нам Сибіру! Доведеться тепер з Оленькою одружуватися!

- Що ж робити, Іване Карловичу, обіцянка є обіцянка. Програв, і, скажу щиро, - не шкодую. Женюсь, от, їй-богу, женюся іще до літа!

Обоє реготали до сліз, наперед висміюючи подружнє життя Павловського, а насправді видихаючи задавнений страх, пускаючи в груди п’янливе, солодке полегшення. Долю цілого міста вирішила відстань між Харковом та Санкт-Петербургом і відсутність інших засобів зв’язку, окрім кінних кур’єрів. Та іще коштовна табакерка, що, спрямована влучною рукою, розчерепила голову імператора Павла. Царя не стало – а місто залишилося, бо ж, далебі, Харків таки – не Карфаген. Був, є і буде!

 

© Алла ЦЕМЕНКО