Янголи вдягають чорне

«Революція починається, коли помирає усе справжнє!..»

Легкий вечірній вітерець хитав похмуре гілля дерев, що вже давно позбулись листя, і нині лише жалісно поскрипували під тиском північного циклону. Немов граючись, вітер розносив вулицями сміття, напівгниле листя та стійкий запах старих речей. Речей, що впродовж десятиліть мирно відбували, здавалося довічний, термін у старих шафах, коморах та погрібниках, приречені на забуття, та які нині були розкладені на землі просто неба у відчайдушній спробі своїх власників заробити на давно забутому смітті...

Барахолка розтягнулась на багато десятків метрів вздовж дороги, що вела з чергового безликого житлового масиву вглиб цвинтаря, настільки давнього й настільки занедбаного, що вже більше нагадував ліс, поміж стовбурів якого де-не-де проглядались облізлі металеві надгробки та дерев’яні хрести. Сонце вже давно зайшло і осінні вулиці освітлювались лише невиразним помаранчевим промінням нечисленних ліхтарів, котрі заледве могли освітити ті крихітні ділянки старої розбитої дороги, що вела в один кінець. Раптом з темних хащів кладовища долинув самотній крик. Ще мить і звук пролунав цілим хоровим багатоголоссям. На секунду знову запала тиша, та вже наступної миті канонада голосів повторилась. Момент... І знову, знову, знову!

Нарешті запала повна тиша. Здавалось, це закінчилось. Перехожі, що випадково стали свідками "могильного співу", перелякано перешіптувались, намагаючись зрозуміти, що ж щойно сталось. Похмуре небо, яке не роз’яснювалось з минулої ночі, не пропускало жодного променю світла, не даючи змоги бодай щось розібрати в суцільній темряві старого цвинтаря. Несподівано, вглибині заростей, посеред могил і повалених дерев загорівся яскраво-червоний вогник. Наступної миті поруч із ним загорівся ще один. Декілька секунд і вже кілька десятків червоних цяточок горіли по всьому цвинтарю. І знову залунав "могильний спів". Цього разу він вже практично не замовкав ні на секунду, і вже звучав як бойовий марш. Десятки, а то й вже сотні вогнів рушили до дороги, провіщуючи щось величне й страшне. Щось таке, чого ще не бачили ці вулиці.

Він ішов вулицями, занурений у власні думки. Ніч вже давно перевалила за одинадцяту, та досі місто продовжувало бурхливе життя. З численних барів і кальянних лунали п’яні крики, голоси чергових мегапопулярних співочих хвойд, відрізнити які від сотень попередніх не зміг би жоден композитор, а обличчя жоден фізіогномік. Рекламні вивіски випалювали очі усіма, доступними у понад шістнадцятимільйонній гамі, кольорами, аби переконати потенційного покупця у необхідності придбати черговий iPhone, зробити ліпосакцію та взяти кредит на безглуздо дорогий авто. Кожен його крок був питанням, відповіддю та єдиним можливим варіантом. Це місто потопало у брехні та фальші, вирі мертвих символів та показовому їх обожнюванні. Ідучи вулицями, він минав храми, переповнені масонськими символами, школи, розписані адресами Telegram-каналів з продажу синтетичних наркотиків, пам’ятники червоним байстрюкам та їх оспівувачам, які давно припинили бути чимсь більшим за місце ширяння, пиятики та справляння фізіологічних потреб для бомжів та іншого соціального непотребу.

Голодний пломінець багаття жадібно доїдав свою вечерю, не залишаючи по собі нічого схожого на колишнє крісло поліцейської автівки. Минали останні секунди його яскравого, хоч і вкрай короткого життя. Здавалось, ще мить і він, як і десятки його братів, назавжди згасне, лишивши по собі лише кілька грам попелу й оплавлений чохол водійського сидіння. Та раптом, пломінь відчув смак чогось нового, живильного й до болю знайомого. То був смак бензину і тканини, які він почав поглинати з маніакальною пристрастю. На мить забувши про все, він і не помітив як те, що він так оскаженіло пожирав відправилось разом з ним у політ до найближчого біл-борду. Вулицями йшла величезна чорна процесія. Її обіймав густий дим від фаєрів та спалених автівок, вогні відбивались у численних калюжах, тож видавалось ніби сама земля палала, ніби вулицями рухалась сама пожежа. Обличчя учасників процесії приховували маски. В кожного був свій одяг, та сажа й дим вифарбували його в єдиний колір – янголи нині вдягають чорне. Кожен учасник чітко знав кінцеву точку маршруту і був готовий битись, аби дійти до кінця...

Він йшов уже кілька годин без зупину… хоч здавалось набагато довше. Весь час йому пригадувались давно минулі дні та картини сьогодення. І знову перед очима була фальш, вічна брехня і лицедійство, знов нескінченна штучність!.. Пригадувались роки юності, школа і університет, де його навчали чужою, огидною мовою. Згадував хробаків-чиновників, що змінювали свою риторику на 180 градусів після кожних виборів. Згадував продажну пресу, адреси інтернет-сайтів якої нині дивились на нього ледь не на кожному кроці. В такі миті починало віритись, що Інтернет насправді складається на 80 відсотків з порно-сайтів. Він проходив центром міста, в якому нині важко було вгледіти щось рідне. Довкола лунали чужі мови, вулицю переповнювали африканці та індуси, у повітрі відчувався запах близькосхідних страв і фруктового тютюну. Довкола були розкидані пляшки з-під пива, поліетиленові пакетики від шаурми та паперові кавові стаканчики. Центр міста нагадував кадри з документальних фільмів про чергову карликову країну чорного континенту, корумпований диктатор-канібал якої дозволив західним компаніям використовувати свою країну в якості звалища відходів.

Чорна ріка заполонила головний проспект міста. Звідусіль з’являлись нові й нові її притоки, перетворюючи ріку на ціле море, океан з диму, звуку та вогню. Довкола палали поліцейські відділки та адміністративні будівлі, горіли борделі та притони, реклама яких ще вчора вільно валялась під ногами у вигляді флаєрів масажних салонів і закритих клубів для дорослих. Вікна будинків стояли з вимкненим світлом, остерігаючись навіть нагадати про існування своїх хазяїв, що нині або вже втекли, або забивались у найтихіші кутки власних осель, аби на власні очі не переконуватись у справжності тієї сили, яку так не хотіли визнавати...

Минуло вже майже півгодини звідтоді як він дійшов до місця призначення. Це було тут, напроти міської ради, за півтора десятки метрів від нього. Причина його нічної меси і центр його стремлінь, мрій та сподівань. Дві секунди тому, стомившись від прохолодної нічної погоди, двоє охоронців зникли за дверима міської ради. Це був сигнал! Юнак щодуху кинувся з місця через проспект у бік адміністративної будівлі. За кілька секунд він вже опинився поруч з флагштоком, з якого звисав синій зірчастий прапор. Хлопець хутко дістав зі свого наплічника лещата і з усіх сил почав відкручувати іржаві гайки на колесі з дротом. З третьої чи четвертої спроби він зумів звільнити металевий дріт від затиску й різко потягнув його донизу. Іржаві деталі, що не приводились у рух вже кілька місяців піддавались з великим зусиллям. Мить і ненависний, чужинський прапор вже ліг у руку юнака. Клацнув механізм складного ножа і 9 сантиметрів чорної сталі відрізали по краях зірчасте полотнище. Наступним рухом юнак дістав з-під куртки обережно згорнутий шматочок тканини, два краї якої прив’язав тремтливими руками до дроту. Пара секунд і на флагшток був піднятий стяг з двох рівновеликих темних смуг, в яких у тьмяному світлі ліхтарів ледь вгадувались червоний і чорний кольори.

Тремтіння у руках тільки наростало. Ледь закрутивши усі гайки на місце, юнак почув крик з боку входу до міської ради. Його викрили! Викрили і тепер неслись до нього. Гублячи усі речі, переляканий хлопець вибіг на проспект і з усіх сил ринув якомога далі звідти. Тротуар, дорога, перехрестя... Постріл... На землю впало тіло... На бруківку линула кров. Згодом лікарі з’ясують, що куля пройшла наскрізь через серце. Решту тієї ночі місто поливав дощ, який наївно, немов мала дитина, ніби намагався змити сліди крові з бруківки, наче цього ніколи й не було.

Процесія зупинилась. Море замовкло. Усі погляди були зосереджені виключно на одній точці. Сотні, тисячі, десятки тисяч очей дивились тільки на нього. На те єдине, що ще до вчора було єдиним справжнім з того, що залишалось у цьому місті. Вони дивились на віру, дивились на волю, на наївність та на любов! Вони дивились на бажання і пристрасть, на сміливість і честь! Вони дивились на пам’ять і надію! На себе і на нього! Раптом, немов за командою, морем пішла хвиля. Ні, справжнє цунамі! Учасники ходи одне за одним ставали на коліно і опускали голови. Опускали, аби віддати останню шану і аби над ними мирно майорів саморобний червоно-чорний прапор, прив’язаний кінцями до металевого дроту, і освітлений палаючою будівлею міської ради.

 

© Олександр ВАЙС