Дитя

Високі стіни храму перегукувались між собою звуками величних кількатонних бронзових дзвонів, чиє звучання час від часу розбавлялось капелою малих дзвіночків, що цвірінькали між собою немов пташечки на фоні своїх старших братів. Минала денна служба, по якій у храмі мала запасти священна тиша, котра подекуди могла порушуватись лише тихеньким човганням ніг поодиноких парафіян та їх заледве чутних молитов.

Старенький священик проходився поміж колонами храму, час від часу зустрічаючи парафіян, що не наважувались молитись у присутності інших і відчайдушно ховались за масивними іконами святих та великомучеників, намагаючись залишитись сам на сам із Творцем. Старий давно звик до таких людей і, розуміючи, наскільки їм буває тяжко звернутись за допомогою, часом сам підходив до них, аби тим було легше розповісти про те, що їх непокоїть. Цінність подібного підходу старий церковник засвоїв настільки давно, що вже майже не пам’ятав, як і коли до того дійшов. Мабуть, та історія так би назавжди й загубилась в глибинах його старечої пам’яті, якби не розмова з однією з парафіянок, що раптом оживила в його пам’яті той самий день. Озирнувшись до великих дубових дверей храму, священнослужитель побачив ту саму дівчину, з якою мав сьогодні розмову.

Біля багатосвічника стояла молода миловида дівчина. Її обличчя видавалось вимученим, заплакані очі з болем дивились на десятки вогників перед собою. У руці тремтіла тоненька свічка, котру вона ніяк не могла примусити опуститись, аби підпалити. Раптом тремтіння пальців почало переростати у короткі конвульсивні рухи. Вологі, почервонілі очі налились чималими слізьми, які одразу ж полились потемнілими повіками, огинаючи ще донедавна рожеві щоки й пропадаючи у дрібному плетінні темної хустки. Молода жінка ридала, з усіх сил намагаючись стримати у горлі крик, що так і хотів вирватись з грудей. Цієї миті до неї підійшов священик та жестом попросив її сісти на невеличку кам’яну лаву, що стояла неподалік, у самому закутку храму. Продовжуючи тихенько ридати, дівчина послухала та присіла.

- Візьміть. – мовив він, протягуючи маленький білий носовичок з невеличким вишитим хрестиком зображенням розп’яття Христа. – Витріть сльози.

- Вибачте, будь ласка,  взявши хустинку так і не піднявши очей вимовила дівчина. – Я розумію, що це не правильно, але...  дівчину знову накрила хвиля сліз, які вона намагалась зловити шматочком білої матерії.

- Не турбуйтесь,  заспокійливо та з легкою посмішкою, мовив молодий церковник. – Церква – то, може, єдине місце у світі, де плакати аж ніяк не є недоречним.

Священик озирнувся на багатосвічник, біля якого хвилину тому стояла дівчина. На підлозі, коло нього лежала тоненька поламана свічка, яку так і не вдалось запалити.

- За кого ви хотіли помолитись, якщо не секрет? – повернув погляд до дівчини він.

- За рідних,  з усіх сил намагаючись стримувати сльози, відповіла вона і розкрила другу руку, в якій лежали три поламані свічки.

- Співчуваю. – тихо сказав церковник. – Як це сталось?

Пару секунд дівчина мовчала збираючись з думками й намагаючись перебороти сльози, що досі давили її голосові зв’язки.

- Тс-с-с... - дівчина на мить зупинилась, збираючись з думками.  Це сталось пізно вночі...  сльози поступово поступались місцем байдужості. – До нашого будинку пробрались люди. Хотіли пограбувати, поки всі сплять. Їм це майже вдалось, та вони помилились дверима і зайшли до кімнати мого молодшого брата. – на мить дівчина знову замовкла.  Його мучили нічні жахіття. Він погано спав... Тож, коли вони зайшли, він дуже злякався і закричав! – раптом апатія віднеслась і на дівчину напав приступ паніки. – На його крики прибігли батьки та побачили грабіжників! Ті запанікували, один з них вихопив пістолет і!.. – дівчина закрила обличчя руками й знову заридала. Декілька хвилин вона несамовито плакала, відчайдушно намагаючись упіймати ротом хоч трохи повітря.

Священик мовчки стояв, не знаючи чим міг би зарадити цій дівчинці, ще, по суті, дитині, котра одночасно втратила усю свою родину. Він знову глянув на долоню бідолашної, а тоді присів навпроти неї на коліна, аби бачити її очі.

- Не плач, дитя. – намагаючись вловити її погляд, сказав священик. – Ти ж хотіла поставити свічки та помолитись? – на мить запала тиша, дівчина замовкла та поглянула на нього. – Тоді помолимось разом.

- Я... я не можу,  здавленим голосом відповіла вона.

- Чому ні?

- Тієї ночі... - голос дівчини тремтів, ніби намагаючись утримати її від чогось, що вона може розповісти, якщо продовжить. – Я прибігла до кімнати брата разом з батьками.

На секунду церковник трохи розгубився, щось вибивалось з історії парафіянки, втім, він не подав ознак здивування і просто слухав далі.

- На моїх очах, моїх батьків і брата...  вона ледь стримувалась, аби знов не впасти в істерику. Священик обережно взяв її за руки:  Я страшенно злякалась і хотіла втекти, але вони мене спіймали й почали знущатись...

«Господи! Бідна дитина...»,  пронеслось в голові послушника, який не міг навіть уявити, що довелось пережити цій дівчинці. На її очах було вбито усю родину, після чого її саму зґвалтували на місці злочину, поки останні подихи полишали тіла вбитих батьків і брата.

- Ви не винні у тому, що сталось. – трохи розгублено, але якомога ніжніше намагався заспокоїти дівчину священик. – Ні перед, батьками, ні перед братом, ні перед Богом.

- Я винна не перед ними, а перед...  дівчина поглянула в очі священику, а тоді повільно обхопила руками живіт, з усіх сил намагаючись не дати прорватись наступній хвилі сліз.

Слова були зайвими. На мить священик засумнівався, чи варто надалі ставити які-небудь питання, та щось не давало йому полишити сповнену горем дівчину.

- Який у вас строк? – майже пошепки спитав церковник.

- 11 тижнів... - ледь вичавила з себе дівчина. – Лікар сказав, що це останні дні, коли ще можна щось вдіяти,  з її очей потекли декілька краплин,  але я не знаю, чи це правильно...

Декілька секунд церковник мовчав. Протягом життя йому довелось почути багато сумних історій, та вперше він був свідком, чи не найтрагічнішої, з них.

- Дитина від чоловіка, що вбив ваших рідних і зчинив таку наругу над вами...  на мить він замовк. Менш за все йому хотілось завдавати цій зраненій дитині нового болю, та тієї миті щось говорило замість нього. Щось, що ніби прокинулись після її слів. – Якщо ви зробите аборт, то жодна нормальна людина у цьому світі не звинуватить вас у вашому вчинку... Та це не поверне ваших близьких, так само як і не допоможе вам гідно вшанувати їх пам’ять.

- Але це буде він! Як ви не розумієте, що це буде він? – дівчина закрила обличчя руками й знову заплакала.

- Ні. Це буде маленька дитина, котра ще нікому в цьому світі не зробила нічого поганого, яка ще навіть не може вас штурхнути зсередини.

- Але це ж буде він! Як ви не зрозумієте? – плач не зупинявся ні на секунду. Священик присів поруч з дівчиною, обійняв за плечі та, гладячи по голові, промовив:

- Ця дитина, як і ви – не він. Ви можете не пробачати йому, та пробачте малій дитині, яка ще навіть не народилась. – з кожним словом плач ставав ніби трохи тихішим. – Вбивши немовля ви аж ніяк не помститесь за свою родину, радше уподібнитесь до людини, що позбавила життя вашого молодшого брата. І цього ви вже точно собі не пробачите...

Схлипи лунали ще декілька хвилин, та дівчина більш нічого не казала. На мить здалось, що її охопила апатія, та з її губ ледь чутно доносились слова. Священик обережно забрав з розслабленої руки дівчини свічки й обережно запалив їх на багатосвічнику. Востаннє глянувши на дівчину, він обережно попрямував готуватись до вечірньої служби. Старий стояв у дверях церкви та, трохи спершись на одну з дубових плит, мирно споглядав за молодою дівчиною, що хвилину тому вийшла з храму і нині, закутуючи живіт, підходила до автівки, з якої її вже зустрічав чоловік. Він ніжно поцілував дружину і допоміг вмоститись на сидіння авто. За мить автівка поїде, лишаючи позаду собор, а разом з ним старого священика, котрий наостанок про себе вимовить: «Хорошу доньку вона виховала».

 

© Олександр ВАЙС