Частота янголів

У небі пролітав журавлиний клин. Він був майже непомітним на фоні сірого від хмар неба, з якого зима все ніяк не хотіла прибрати свою змарнілу ковдру. Я прикрив обличчя чорно-білою арафаткою, котра чимось нагадувала навколишні пейзажі з частково відталих полів, на яких де-не-де ще лежав брудний, схожий на кам’яну сіль, сніг. Весна все ніяк не хотіла вступити у свої права. Мабуть, в неї теж було свого роду перемир’я з зимою, яке трохи затягнулось і вилилось у тривалий сезон грипу на лінії розмежування.
Ми сиділи в очікуванні новин. Чотири солдати, загибель яких жодним чином не відбилася б у щоденних зведеннях з лінії фронту, котрі, втім, вже давно ніхто не дивився. Командир час від часу позирав на рацію, котру спеціально до цього завдання нам підігнали ЗСУшники. Мовляв, чим можемо. Допотопні пластмасові коробочки, які нам, до речі, дістались без батарейок, попри важкі погляди старого, лише мовчки лежали поруч одна з одною, потрохи вкриваючись краплинками інію.
 
«Комунячий мотлох!», — ледь чутно вимовив він і, в принципі, мав рацію. За весь час свого існування країна "йоб***х гуманістів", як любив висловлюватись друг Злий, не спромоглась створити нічого окрім купи зброї, яка щороку вбиває вдвічі більше народу ніж усі ядерні бомбардування разом узяті. На мить я навіть перевірив, чи стоїть на запобіжнику мій екземпляр цього диво-винаходу.
- Може піти розвідати, де вони? – обережно спитав солдат праворуч від мене. Друг "Лис", а саме так звали хлопця, давно знав відповідь на своє питання. Втім, сидіння протягом майже години без можливості розпалити багаття, зняти бронік чи просто розім’яти ноги цілком логічно мотивує шукати розради у будь-чому. Навіть у від початку безнадійній розмові з командиром.
- Ще зарано. – скупо відповів "Злий", якому все більше не подобалось, що двійко бійців, яких він відправив на попередню розвідку досі не вийшли на зв’язок, хоча вже майже сплив час, протягом якого ті мали б надіслати бодай якусь звістку. Це було далеко не перше його бойове завдання. Друг "Злий" був старим загартованим не однією війною чоловіком. У свої 58 він пройшов майже десяток міжнародних конфліктів. Вперше він потрапив на війну у 19 років, коли його разом з такими ж зеленими юнаками відправили в Афганістан. Після того вже як військового кореспондента, здебільшого московських видань (українські подібними темами не цікавились) побував у Таджикистані, Чечні, Азербайджані, Грузії та у чорт знає скількох африканських країнах. Втім, тоді він був або рядовим солдатом або журналістом, та аж ніяк не командиром загону, сформованого з добровольців аби прикрити хвости розвідки ЗСУ поблизу одного з донецьких сіл. – Якщо там є сепари та вони нас побачать, то весело тут буде всім.
- Ліпше перевір скільки в тебе з собою гранат. – додав за командиром боєць ліворуч від мене.
- Димовух чи бойових? – уточнив "Лис", який напередодні виміняв кілька Ф-1 на деякі ніштячкі від волонтерів.
- Усі. – завершив розмову друг "Злий". Іноді видавалось дивовижним, як сильно йому пасує його псевдо. Події воєн, які протікали в нього на очах, і в яких він не бачив абсолютно жодного сенсу, дуже сильно вплинули на його характер. Мало хто може похвалитись, що бачив того задоволеним чи навіть веселим. Та попри все, мені завжди здавалось, що в глибині душі він є дійсно щасливою людиною. Адже після років поневірянь чужими країнами, чужими війнами, він з впевненістю міг сказати, що є насправді важливим в цьому житті. Вперше за 58 років він взяв зброю за власним бажанням, відчуваючи власну правду не перебріхану продажними журналістами, і не вигадану писаками-графоманами. Він боровся не за права чи свободи, ні. Десятки, а то й сотні разів він бачив, як розпаливши війну у власній країні, її громадяни тікали з неї, забувши про право власності, віросповідання та безкоштовну медицину, аби віднайти все це для себе в одній з країн "золотого мільярду". Ні. Права надто дешева й попсова річ, аби за них воювати. Чоловік завжди б’ється за свої ідеали, порушення яких нівелює все по-справжньому мужнє у ньому, все по-справжньому цінне, що лиш може бути в людині.
Попри мої високі роздуми, картина пригнічувала. Рації мовчали. Розмови, на яку ми всі сподівались, так і не сталось. А єдиною розвагою, покликаною хоч якось вбити час стало роздивляння вирізаних на прикладах штурмових гвинтівок візерунків, які залишились від попередніх власників. Імена, тризуби, восьмикутні хрести, цитати з Декалогу – все це вражало уяву. Зустрічаючи подібне, ти починаєш розуміти стиль мислення людей, котрі жили сто, двісті, триста років тому. Для яких речі були не простими предметами побуту, а радше частиною життя. При чому життя не одного покоління, а цілого роду. Дивовижно, та війна до певної міри стала каталізатором до відродження традицій, покладених багато віків тому. Так, місце родових мечів та обладунків посіли автомати, броніки та бойова техніка. Немов з глибин генетичної пам’яті повернувся козацький звичай надавати прізвища заслужені в борні рідної землі. Псевда стали новими прізвищами, які значно краще ніж ті, котрі були записані у паспортах або на ID-картках, характеризували людину. Війна розривала рани, але в них ми нарешті побачили власну кров.
На мить мій погляд зупинився. Я задивився на майстерно вирізьблений кельтський хрестик, що прикрашав приклад одного з автоматів. «От же ж, зачепила ця тема хлопця»,  подумки сказав я собі, дивлячись на бійця, що тримав у руках той АКМ. То був друг "Профі". Він був філологом, тому терпіти не міг свого іноземного псевда, яким його нагородили побратими. Втім, як то кажуть, мода вже пішла в народ, тож єдине, що йому залишалось – примиритись з цією курйозною випадковістю. Закінчивши Львівську політехніку, він повернувся до рідного Харкова, де вступив до аспірантури одного з місцевих універів. Кажуть, що йому чи не єдиному з усіх аспірантів викладачі дозволяли вести пари в студентів, поки самі десь "піднімали вітчизняну науку". Він спокійно знаходив спільну мову зі студентами та мав усі шанси стати відмінним викладачем. Втім, не так сталося, як гадалося. Під час однієї з пар в нього виникла суперечка з одним зі студентів щодо тлумачення значення того самого символу, що нині красувався на прикладі його автомата. Пояснення молодого аспіранта про поєднання кола як язичницького символу сонця та хреста як символу християнської віри у єдиному символі традиції та успадкування, не надто переконали вісімнадцятирічного студента, що щиро вірив у нацистську суть цього страшного малюнка. Наступного ранку на вході до університету з’явилось графіті з кельтикою і парними блискавками. Після нетривалих роздумів керівництво університету, побоюючись проблем з іноземними партнерами, що фінансували створення лабораторії на базі вишу, прийняло геніальне рішення виключити аспіранта, що напередодні виступав на захист даної символіки. Додатковим "доказом" для ректорату виступила проактивна діяльність друга "Профі" у часи Майдану та після початку війни, що так і кричала про його "нацистські нахили". Виключення з університету стало для хлопця ударом. Через скандал, двері вишів, для нього були закриті. Знання поточної ситуації на фронті підштовхувало його йти воювати, однак брак строкової служби не дозволяв йому піти на контракт. Вбити ж понад рік для ліквідації цієї прогалини не ставало терпіння, тому єдиним можливим рішенням став добровольчий батальйон. Один з небагатьох, що нині ще залишались.
Рація мовчала. Минуло вже понад годину звідтоді як двійко бійців відправились розвідати ситуацію у селищі на самій лінії зіткнення. Нейтральної зони давно не існувало.
- "Лисе", перевір частоту на одній з рацій, — кинув командир, який, вочевидь, більше не хотів чекати з моря погоди.
- Так, є. – сумирно, але з якось внутрішньою радістю відповів друг "Лис".
Його можна було зрозуміти. Єдиними з нас, хто мав справжній бойовий досвід на цій війні були друг "Злий" та хлопці, які зараз були на розвідці в селі – "Гайдамака" і "Тетеря". Для нас з "Лисом" та "Профі", чиїм обов’язком, як вогневої підтримки, було утримувати позиції разом з бійцями ЗСУ, то була перша реальна вилазка, на яку ми зголосились вважай одразу. Бо, яким би потужним не був твій бойовий дух, постійне сидіння у бліндажу або окопі все одно рано чи пізно його підриває, вселяє думку про марність усього цього і вже точно не допомагає себе сприймати як визволителя рідної землі.
Друг "Лис" перебирав частоти в надії спіймати саме ту, з якої йому відповість друг "Тетеря" або "Гайдамака". Серед нас усіх він був, мабуть наймолодшим. Так, здається на пару років молодший від "Профі". Його завзяття не могло не захоплювати. Він був яскравим представником "Покоління 1". Покоління, що народилось і виросло за незалежної України й вбачало своїм головним завданням розбудову своєї держави. Йому, як і його одноліткам була присутня надзвичайна альтруїстичність і наполегливість. Вони могли діяти проти особистих інтересів та ніколи проти власних переконань. Ідеалізм в них був настільки сильним, що практично витісняв будь-які матеріальні зацікавлення. Це покоління стане зламом системи, побудованої їхніми батьками – "Поколінням 0". Системи, в якій матеріалізм, жадібність та егоїзм були не складовими, а самою суттю людей, котрі бувши народженими та вихованими в комуністичній матеріалістичній державі були адептами її ідей, навіть якщо усіляко заперечували та засуджували комунізм. Конформізм, пристосуванство, споживацтво були їх серцевиною, що не дозволяла й ніколи не дозволить їм створити бодай щось схоже на пристойну державу.
«Найбільше нинішня влада боїться, коли наше покоління заявить про свої права»,  часто любив повторювати "Лис" і був стовідсотково правим. Тієї миті, коли це станеться ані в цій країні, ані в цілому світі не знайдеться сили, яка б змогла спинити цю лавину. Ідейні, рішучі, загартовані, непідкупні вони не знатимуть на своєму шляху перешкод. Жоден продажний політолог, який майже 30 років викручував власний хребет на 720 градусів для догоджання чергової політичної швалі, не зможе пояснити, звідки виникла і ким фінансується ця сила. Мозок повії не здатний осягнути жертовності та безкорисності. Він вигадуватиме найбільш меланхолічні версії про руку Кремля, Вашингтону, змову ілюмінатів, прибульців та масонів, доки остаточно не залишиться на самоті з власними божевільними фантазіями, ізольований від усього й усіх. Це покоління змінить світ, але... На жаль, дивлячись на друга "Лиса", "Профі" та багатьох інших, розумієш, що попри велич тієї сили, яка нині формується в них, їх покоління – яке увійде до історії на рівні з вояками УПА, армією Хмельницького й Мазепи, творцями УНР і Гетьманату – не бувши зрозумілим власними батьками з "Покоління 0" й дітьми, котрі опісля чину своїх пращурів, насолоджуючись плодами їх праці, поринуть у вир матеріалізму й задоволень, буде приречене на самотність впродовж усього свого життя.
Друг "Злий" підібрав другу рацію. Час вийшов, ми висуваємось. Я ще раз глянув на запобіжник, перевірив НЗ та наявні в мене гранати. Передавши мені рацію, цим же зайнявся і "Лис". Пригнувшись біля дерева, "Профі" продивлявся шляхи до села. Хвилина і ми виходимо. Раптом з пластмасової коробочки в мене в руці долинули звуки: «Т…кай, г...ди по...лу...ть». З повідомлення було мало, що зрозуміло. Голос не належав ні Гайдамаці, ні "Тетері". Щось сталось. При чому дуже й дуже погане. Я поглянув на побратимів. Вони вже полишали галявину тож не почули шипіння з рації. Ще мить і з коробочки знову долинуло: «Тіка.., вни…ть…по...елу...».
Наступне, що я почув – був звук. Звук добре відомий майже кожному, хто воював на Сході. Так звучали ракети ГРАДів за 10-15 секунд до прильоту в ціль. Зірвавши арафатку з обличчя, я кричав як ніколи в житті... "Тетерю" й "Гайдамку" ми більше не бачили. Їхня втрата жодним чином не позначилась на щоденних зведеннях з фронту, які вже давно ніхто не дивиться. Добровольців ніхто не рахує...
Я досі не знаю, хто того разу мене попередив про обстріл. То були не голоси моїх побратимів, які за жодних обставин і не могли б дізнатись про нього. Невдовзі після цього мені розповіли про те, що часом в етері чутні голоси, які нікому не належать. Їх неможливо спіймати, але коли вони трапляються – вони завжди попереджають про небезпеку і буває рятують життя. Ніхто не знає, чиї це голоси, та військові кажуть, що це їхні захисники, які коли треба відкривати свою частоту – частоту янголів.
 
© Олександр ВАЙС