Форпост НАТО

Весна 2015 року. Одне за одним оголошуються перемир’я, щоби тут-таки бути порушеними. Так дожили до травня, і видно втомилися оголошувати й порушувати. Третій тиждень стояла тиша. А коли тиждень без війни, то в голову приходять ідеї, як дістати ворога і хоч якось його деморалізувати.
А тим часом у нас по опорнику з планом ідеологічної війни носився боєць. Було у нього дуже патріотичне псевдо — "Сєпар". Ідея його була проста: "Нас багато, нас не подолати". Подумали, поміркували та й вирішили втілити у життя. Бо ж відомо, що позиційна війна — найгірша супутниця солдата.
Сутеніло... Наш опорник 43-ї ОМПб вступав у НАТО. Окремо від держави... Над горою, поряд з жовто-блакитними та червоно-чорними прапорами, здійнялися прапори НАТО, США, Ізраїля, Канади. У глибині душі ми допускали, що в такій комбінації червоно-чорний прапор уже не так сильно буде аж так допікати ворогам.
Коли вранці сонце залило своїм світлом Кодемську гору, і легкий вітерець розгорнув полотнища прапорів, то здалося, що в селі на місцевій церкві захитались хрести. Тремтів ґрунт "істинного православ'я"... Не будемо вдаватися в опис емоцій по ту сторону фронту. Залишу для читацьких роздумів і уяви момент, коли там, де щойно був "рузькє мір", красувалися прапори "ДНР" і РФ. А степовий вітер щедро давав ляпаси Москві ворожими їй штандартами й червоно-чорний серед них вже видавався був не таким і агресивним, за версією "товаришів" з-за "поребрика" та їх місцевих однодумців.
Минув тиждень, може півтора... Біля крамниці місцеві жителі чекали на автівку зі свіжим хлібом. Серед них були ті, кому вдалось зберегти в сірій зоні війни розум, і ті, хто з різних причин в меншій чи більшій мірі його втратили. Моя поява під крамницею викликала спільний інтерес. Оточивши мене кільцем і по черзі привітавшись, мовчки стояли з хвилину, навіть не ставлячи господарських питань.
Врешті-решт, один з жителів заговорив:
- Що то у Вас за прапори на горі?
Кількадесят пар очей дивились мені у вічі, очікуючи на відповідь.
- Прапори?.. А ви що, не чули ще? У нас інструктори натівські уже, зброя зі Штатів прибуває за стандартами НАТО. Немалий ізраїльський бізнес поклав око на вашу крамницю, буде викупляти. Тепер в суботу буде вихідний, замість хліба — маца. Та й кока-коли треба буде більше, бо америкоси приїдуть вчити з новою зброєю воювати...
Сказане мною не було дуже розумним. Але це – сіра зона. Тут війна пройшла не сторінками мас-медіа, а прямо по живих людях. Тут сказане сприймається зовсім не так само, як на землі без війни. Тому монолог мав свій зміст і свою мету.
Німа картина продовжувалась з півхвилини. Далі співбесідники почали повертатись до тями. Хтось мав посмішку на лиці. Хтось остаточну розгубленість. А хтось уже прийшов до тями, і пояснював іншим, що це жарт... Я у роздумах дивився на людей – як пояснити, що це село в щасливому вигляді найбільше потрібно їм самим.
Адже допомагають тільки тим, хто сильний і бореться. А тих, хто не бореться, купують у власність. Що війна це втрати на шляху. А мир в сьогоднішніх реаліях є поразка. Який же довгий наш шлях...
Ми мусимо написати нові щирі, добрі та розумні казки, що вигорнуть з письмових столів, закорінених у чужинство, величезну кількість дисертацій, написаних нам — про нас — не нами... І на цих нових казках виростуть нові покоління, які напишуть дисертації про нашу повноцінність, а не меншовартість! А на Кодемській горі вітер вже грався з полотнищами різних прапорів. І серед тих прапорів були найдорожчі – жовто-блакитний і червоно-чорний...
 
© Юрій ФОМЕНКО