Чорні ліктори Оґадену

Над Африканським Рогом вставало жовтогаряче сонце. Наш загін ще відучора був готовий вирушати у похід. Великий Дуче нарешті закликав італійську армію в Богом забутих сомалійських пісках вчинити справу, гідну давньоримських пращурів. Ніхто не знав, що нас очікує в Абіссинії, яку ми мали підкорити в ім'я Батьківщини та Короля. Але точно було відомо, що ця авантюра нарешті перетворить Італію на одну з великих колоніальних держав світу.
Вишикувані у колони бійці під командуванням генерала Родольфо Ґраціані хотіли пригод, і з першими променями сонця ми їх отримали. Нашою ціллю було містечко Харер, до якого було понад 1000 км по прямій... Ще вчора передові загони колоніальної армії Італійського Сомалі, серед яких був і наш, передислоковано з Моґадішу до прикордонного Беледуейне, звідки мав розпочатися наступ на Абіссинію, країни, про котру ми знали зі школи як місце спочинку золотоносної імперії Аксум.
Ніколи ще жовтень не був таким спекотним. Тут на посушливому Оґаденському плато, яке ми почали опановувати короткими атаками, захоплюючи один за одним укріплення супротивника, хтось пригадав про свіжі ранки на Сицилії, коли щойно схід сонця захмарювало темно-сірими тенетами у передчутті затяжної зливи. Ті з нас, хто був саме з того терену, неабияк намагався підбадьорити інших, щоб марш палючим ґрунтом Абіссинії видавався не таким й тяжким.
Наші лави були доволі різні, але перевагу становили саме ми — чорносорочечники Лаціо і Кампанії, яких доповнювали піхотинці з Калабрії, Сицилії та Сардинії. Також допоміжною силою нашої армії були місцеві воїни-тубільці. Вони, за час перебування Сомалі під владою Савойської династії, змогли істотно покращити свої практичні навички ведення війни, хоча й досі за головну зброю мали середньовічні списи та короткі мечі для ближнього бою.

Спорядження, яке несли на собі чорносорочечники кількісно і якісно перевершувало те, що мали регулярні війська, не кажучи вже про тубільців: важкі кулемети; переносні мортири "Brixia", які перевозилися на верблюдах; рушниці "Carcano", якими можна було вполювати й слона. Окрім темно-сірої уніформи (короткий китель, сорочка, штани-галіфе зі шкарпетками-гольфами та черевики до щиколотки), котра мала вирізняти елітні фашистівські загони від армійців, ми мали іменний пістолет "Beretta", додатковий підсумок з п'ятьма запалювальними гранатами, улюбленою книжкою, штурмовим ножем типу "Arditi", люлькою та навіть флягою граппи! Від палючого сонця кожного нас захищав матерчатий шолом, який носив ще Девід Лівінґстон, коли досліджував джунглі на берегах Замбезі, спереду якого красувалась особлива відзнака — фасція з сокирою.

За планами командування Сомалійський фронт повинен був зіграти допоміжну роль. Звісно, ніхто й не думав вести масштабні бої у гарячих пісках Оґадену, де не було й натяку на чисту воду — місцеві річки, що наче оази могли напоїти спраглих після двобою з супротивником не одно вояка, були рудого кольору та геть змілілі. Перед нами було завдання — скувати якомога більше абіссинських військ на Сході поблизу Харера, щоб допомогти основним силам просуватись з Асмери до Аддіс-Абеби.

Але плани командування не врахували примх погоди (на початку грудня 1935-го почалися дощі, які тривали до кінця січня 1936-го) та намірів абіссинців триматися до кінця. Тож після стрімкого маршу наші загони забуксували поблизу селища Корахе, у самому центрі Оґаденського плато. Супротивник привітав наші війська слабким кулеметним обстрілом і мінним полем у долині річки Фафен і тоді вперше ми перейшли до оборони — зайнявши наявні рубежі, наші війська розпочали артобстріл позицій абіссинців одночасно розвідники мали знайти обхідний шлях, аби дістатися Корахе та вийти у спину ворога...

- Фабріціо, твій загін має перейти річку! Наші хлопці знайшли вільний від мін терен на схід від дороги, — прозвучав у мене за спиною наказ командира корпуса Карло де Сімоне, якому підпорядковувалися чорносорочечники.

Залишивши нашвидкуруч викопані шанці, в яких вже роїлися скорпіони та змії, ми пішли уперед. Пройшовши вказаним напрямком через річку та оминувши мінне поле ми досягли вказаної точки — укріплення абіссинської армії, що здійснювало гарматний обстріл наших позицій. Проповзши кілька метрів червоною глиною, яка була всіяна дрібним камінням, загін спершу закидав ворожий об'єкт наявними гранатами, а потім тих, хто з супротивників ще лишився живим, добили з пістолетів.

Далі події розгорталися вельми блискавично. Помітивши, що одна з артпозицій замовкла, абіссинці вирішили піти у загальний наступ. Однак до цього наше військо було готове — ворога зустріли стіною рушничного вогню, якому допомагали мортири, що гатили не стільки в абіссинців, як по мінному полю, звільняючи терен для проходу всього нашого війська, котре прагнуло авантюрних пригод, а не позиційною війною.

У цілому затримка в Корахе вартувала наступу колоніальної армії Італійського Сомалі 10 дням. Втрати за цей час були мінімальні: троє піхотинців із Палермо підірвались на міні, шукаючи вільного проходу, один чорносорочечник з Остії поліг від кулеметного обстрілу, ще двоє отримали поранення; водночас абіссинці, що почали відступати до Харера, недорахувались сотні своїх бійців, серед яких були й ті, кого знищив наш загін. На місці, де полягли найкращі сини Італії, було встановлено кам'яний знак фасції, що мало нагадувати усім, хто проходив шляхом повз Корахе про героїчний чин уродженців Сицилії та Лаціо.

Після відновлення сил і відпочинку особового складу генерал Ґраціані дав наказ поновити наступ. Слава Богу з Моґадішу на поміч приїхали вантажівки, на які ми пересіли з верблюдів, аби не затримувати намічений командуванням план. Кількома днями пізніше без жодного опору було зайнято містечко Кебрі-Дехар і селище Дегех-Бур, мешканці яких виявилися оґаденськими сомалійцями, що вітали нових володарів.

Різдво ми святкували під зливою, а замість подарунків були кулі та снаряди від абіссинців, які огризалися на наш веселий регіт. Звісно, що відповідь збуджених граппою вояків італійського Півдня не забарилася — спершу заторохкотів кулемет, після чого кілька мортир дали про себе знати вогняними розривами, які запалили майже чорне від дощових хмар небо химерним світлом. Тим часом шлях на Харер був суттєво розмитий, тож наш наступ і переслідування порога перетворились на млявий марафон, трофеєм по закінченню якого мало стати захоплення всієї Абіссинії...

Наприкінці січня, коли небо над Оґаденським плато розвиднілося, ми побачили як наші летуни здійснюють рейди в глиб терену супротивника. Згодом, читаючи знайдені вже в Аддіс-Абебі англійські газети, які чомусь вільно завозилися з сусіднього Судану, ми дізналися, що спроба абиссінців організувати малу війну на підступах до Італійського Сомалі була відвернена рішучими та рівночасно підступними бомбовими ударами нашої фльоти по мирним цілям. Хоча вірити на слово нашим потенційним суперникам за панування не тільки над Африканським Рогом, але й у Середземномор'ї не вартувало й одного чентезімо.

На світанку 8 травня 1936-го, наші загони нарешті увійшли у Харер — останній оплот абіссинців, що після взяття Аддіс-Абеби, ще чинило запеклий опір. Але не цього разу — місто здалося без бою, адже його оборонці годинами раніше відійшли в гори до кордону з Французьким Сомалі. Ми почувалися справжніми переможцями, бо з цього моменту повномасштабна війна перетворилась за полювання за партизанськими загонами, котрі продовжували дошкуляти нашому війську у різних важкодоступних місцях.

На правду, наш піврічний марш через Оґаденське плато з мінімальною втратою під палючим сонцем, зливою та ворожими обстрілами можна вважати справжнісіньким дивом — ми почували себе підкорювачами незвіданих земель. Ті з нас, хто ще вчора мріяв про воєнні авантюри нарешті насолодився ними сповна завдяки ідеї Великого Дуче створити велику колоніальну імперію на Африканському Сході. Можливо про деякі сторінки нашого походу і варто було б розповісти детальніше та яскравіше, адже попри героїзм мали місце й ганебні вчинки, але залишимо їх на суд історії...

Італійський триколор гордо майорів над портовою управою Моґадішу. Великий корабель вертав кращих синів Лаціо, Кампанії, Калабрії, Сицилії та Сардинії на Батьківщину. Хвилі Індійського океану билися об борт і ми думали про те, чи зможемо колись знову відчути подих Оґаденського плато, роз'ятреного тисячами вирв від мін, снарядів та бомб, якими зорали його наче город для молодих садженців винограду ми — чорносорочечники, доблесні воїни Великого Дуче.

 

© Калєв КОРПІНЕН