Уроборос

Наш бій розпочався тоді, коли змій вперше вкусив власного хвоста, замкнувши кільце на шиї кожного з нас. Тієї миті розпочалась найдавніша і найзагадковіша у цілому світі гра, що коли-небудь лиш існувала у знаному нам Всесвіті. Гра, у якій міг бути лише один переможець, бо ім’я тій грі – Виживання...

Я добре пам’ятаю ту ніч, коли стався Зрив. Пройшов дощ, але було геть не холодно. Нас зігрівало відчуття досі не знане для багатьох з тих, хто відчув той поклик, що пролунав в головах – ні відбився резонансом по жилах – кожного з нас. Ті вогні приходять мені у мареннях, змушуючи оживити їх та дати життя мільйонам своїх братів і сестер, аби вони знов відчути божевільний шал руйнації та самознищення, а їх творці врешті позбулись того прокляття, котре по сьогодні обпікає їхні душі. Того дня я пригадав усе. Кожна ланка з довжелезного ланцюга причин і наслідків промайнула в мене перед очима, аби показати те, що вже було і того, що лиш мало статись.

Як і будь-яка інша подібна подія, Зрив був наслідком. Наслідком грандіозного за своїми масштабами й абсурдного по своїй необдуманості процесу, котрий вже тривалий час продовжувався як у нашій країні, так і цілому світі. Масове божевілля – зване наївними прогресом – все глибше вкорінювався в державні структури, бізнес і повсякденне життя людей. Нашим поглядам поставали дедалі збоченні прояви поступу так званого прогресу, що залізним кроком наближався до кожного з нас, аби, незалежно від нашого бажання, нав’язати свою волю. Культурний марксизм, фемінізм, антиклерикалізм, космополітизм, псевдогуманізм та десятки інших ізмів, що витекли зі збоченої уяви своїх творців все глибше занурювали свої пазурі в тіло суспільства, проходячи подекуди зовсім близько від явищ і понять, що були близькі кожному з нас, які були невіддільною частиною нашої свідомості, архетипами, закладеними до національної свідомості у найдавніші часи. Першою звісткою невідворотного став закон про державне фінансування абортів, який зустріли акції протестів та засудження з боку консервативних партій та організацій по усій країні. Три десятки пікетів та протестів протягом пари місяців змогли хіба що трохи сповільнити законодавчий апарат, що невдовзі прийняв скандальний документ.

Прогрес – дивна річ. Засуджуючи усі варварські традиції минувшини, він вимагає кривавих жертвоприношень ненароджених дітей. Наступною жертвою прогресу стала церква. Активно виступаючи проти закону про аборти, церковники потрапили під пильне око прогресистів, котрих не влаштовувало існування настільки потужного й впливового союзника консервативних сил як церква. За кілька днів до підписання закону про аборти до парламенту був внесений закон про музейну власність, згідно з яким усі храми, що входили списку національного надбання, себто майже усі найбільші й найдавніші храми країни, мали стати музеями, в приміщеннях котрих були б заборонені будь-які церковні служби чи релігійні обряди. Ця пропозиція мала на меті відволікти увагу від підписання закону "про легальне вбивство", як встигли охрестити документ про аборти, та розколоти суспільство на два ворожі табори: прихильників збереження національної спадщини за всяку ціну й атеїстів та противників обмеження релігійного життя. Кожна сторона шукала компромісу, але годі шукати те, що знаходиться на межі життя і смерті, що є серединою між матерією і пусткою. Розкол консервативних сил відбувся і подальші події лише додавали нові розлами в колись монолітному блоці.

Наступні кілька місяців стали обдзьобуванням печінки з тіла прикованого до скелі Прометея. Один за одним до парламенту вносились псевдогуманістичні прогресистські закони, що докорінно змінювали обличчя нашої країни. Вулиці наповнились мігрантами з країн третього світу, шкільні програми сповнились гендерної ідеології та толерантної пропаганди, власна національна ідентичність поступово ставала чимсь смішним, архаїчним. Натомість дедалі більш модним ставало приймати чужу національну культуру, чужі звичаї та мораль. Пікети консервативних сил ставали дедалі рідшим явищем. Їх ігнорували, висміювали, іноді розганяли силою, посилаючись згодом на радикалізм протестувальників. Поступово одна за одною підпали під заборону усі антипрогресивні й антиглобалістичні рухи та партії. Дивлячись нині, з висоти усього пережитого на тодішні наші потуги до легалізму, виникає дивне відчуття – нерозуміння та зневаги до самих себе. Як ми могли бути настільки наївними? Невже ми не бачили справжніх цілей нашого ворога? Невже не розуміли, що рано чи пізно в нас не залишиться нічого окрім останнього вибору? Мабуть, на рівні підсвідомості ми все розуміли, але не бажали вірити у, нині цілком очевидні, речі.

Минав час. Нашу релігію під радісні вигуки натовпу законодавчо визнали зброєю масового ураження, наші славень та історію переписали на догоду нашим ворогам. Наші цінності піддали облуді та засудженню, а героїв зневазі та забуттю. Ми – ті, хто найбільше любили свою країну, стали для неї вигнанцями, дикунами, що сповідують варварські звичаї та моляться забороненому Богу. Ми були розчавлені, принижені та сповнені зневіри. Саме тоді й стався Зрив. Він не був схожий на жодну з акцій протесту, він не міг бути нею апріорі! Ні! Зрив став вибухом болю для десятків, якщо не сотень тисяч чоловіків та жінок, що вийшли на вулиці, аби показати, хто у цій країні є господарем. Зрив став відправною точкою для боротьби, якої ще не знала наша нація. Він продемонстрував кожному з нас, що ми досі живі, а наші ідеї та цінності є вартими пролиття крові. Тієї ночі щось змінилось у кожному з нас. Ніби страх, що подібно до дамби, перекривав річище наших поривань, раптово зник і ми вперше за довгі роки відчули власну велич, міць, силу. Тієї ночі ми знайшли дещо цінне всередині себе. Дещо настільки давнє, що з плином часу люди втратили всякі згадки про нього, але не сам цей скарб. Він зробив нас чимсь більшим за звичайних протестувальників, активістів чи навіть терористів. Тієї ночі ми стали ворогами сучасного світу!

Зрив налякав нашого ворога. Звиклий до раціонального, він не міг зрозуміти жаги сотень тисяч до руйнації в ім’я ідеї. Зрештою, у спробі дискредитації, офіційні засоби масової інформації звели усе до звичайних масових заворушень організованих праворадикальними маргінальними угрупованнями, що спрацювало, але вже не мало жодного значення. Боротьба розпочалась і змій вже був твердо налаштований задушити кожного з нас. Наступні тижні позначились масовими арештами учасників Зриву. Виносились вироки за хуліганство, вандалізм та сутички з поліціянтами. Підозрювані виловлювались у кафе, книгарнях, у власних квартирах і магазинах. Саме тоді вперше почали активно використовуватись камери спостереження і геолокація для розшуку радикалів. У такий спосіб були заарештовані моя дружина й діти. Невдовзі, після численних невдалих спроб визволити свою доньку з-за стін ізолятору, від інфаркту помер її батько. Тоді подібні історії ще були здатні викликати шок та обурення. Нині ж, у скам’янілому серці повстанця вони могли викликати лише іскру співчуття, що згасає швидше за цигарковий попіл.

Незаконні арешти, вбивства і катування правоохоронними органами не викликали жодної реакції суспільства. Власне, й не змогли б. Вбивства, зґвалтування, війни, геноциди – не є в уявлені суспільства споживання чимсь ганебним або неприйнятним. Споживач не співчуває чому-небудь окрім власного шлунку. Ця теза доводилась сотні разів на майже кожному з шести континентів. Однак вона не є повною без найголовнішої своєї частини, котра в силу людської інфантильності ніколи не береться до уваги самими споживачами: «Найбільший злочин у суспільстві споживання – скорочення прибутків». Три місяці нам знадобилось, аби нанести свій перший, але дійсно потужний удар своєму ворогові. Того ранку увесь Інтернет вибухнув грандіозним скандалом. На ряд найбільших DNS-серверів країни була здійснена грандіозна атака, результатом якої стала переадресація мільйонів людей з десятків тисяч сайтів з національним доменом на сторінки найпопулярніших новинних сайтів, які того дня опублікували розслідування про багатомільярдну корупцію у пенсійній системі. Реакція урядових установ була миттєвою. Найвищий менеджмент інформаційних агенцій, що вже давно слугували піар-службами для найбільших парламентських фракцій протягом доби був змінений. Деякі сайти підпали під блокування. Телевізійні канали отримали наказ за будь-яку ціну переконати населення у хибності звинувачень проти найвищих державних чиновників. Протягом наступних місяців був ухвалений закон про кримінальну відповідальність за поширення хибних новин чи свідчень, що порочать честь і гідність громадянина.

Кумедно. Нас часто звинувачували у розв’язанні громадянської війни у власній країні, але.. Мабуть, ми набагато дивовижніші люди, ніж звикли про себе думати, адже спромоглись почати громадянську війну в країні, де вже давно не було громадян. Увесь цей час ми продовжували боротьбу. Ddos-атаки на урядові ресурси, масові зливи компромату про чиновників першого ешелону, злам топових інформаційних агенцій, тощо… Ми нищили ворога його власною зброєю – технологіями. Невдовзі країну сколихнула хвиля масових зламів банківських рахунків. Тисячі жертв з-поміж простого населення залишалась без своїх збережень. Ще більша кількість населення кинулась знімати готівку з власних рахунків. Банки втратили довіру власників депозитів, через що були змушені різко підняти ставки по кредитах, що додатково підігрівало гнів збіднілого населення. Економіка щодня втрачала божевільні суми, що по суті нікуди не зникали, але, знаходячись поза межами банків, припинили бути доступними для бізнесу та держави. Ситуація ставала дедалі напруженішою. Гнів населення, що не могло вилити на нас усю свою ненависть, поступово знаходив вихід проти тих, до кого руки натовпу могли дотягнутись.

Уряд нам цього не подарував. За порівняно невеликий строк парламент вніс правки до понад півтори десятки законів про боротьбу з кіберзагрозою, тероризмом, інформаційними диверсіями, підбуренням до масових заворушень та контролем за темною частиною Інтернету. За деякий час практично увесь мережевий трафік в країні вже був під контролем уряду. Практично кожен більш-менш тямущий хакер потрапив на олівець спецслужб. Найбільш активних з них одразу кидали за ґрати, інших залучали до співпраці з відділами боротьби проти кіберзагроз. Поліція отримувала цілодобовий доступ до будь-яких камер спостереження та бази даних телефонних компаній, зокрема до геоданих усіх користувачів. Інтернет став для нас зоною відчуження. Зайти на будь-який сайт з мобільного – означало майже певно передати ворогові своє розташування. Усі центральні вулиці міст для кожного з нас тепер вели виключно до буцегарні, тому ми були змушені полишити міста.

Змій знову посилив свій утиск довкола шиї кожного з нас. Ми відчували кожен його найменший рух, що забирав із собою життя наших побратимів. Відчували, що кожне наступне скорочення м’язів монстра може забрати будь-кого з нас. Але попри все ми відчували. Ні. Знали точно, що задля нашого задушення з кожним наступним рухом монстр дедалі більше пожирав власного хвоста, наближаючи як нашу загибель, так і свою власну. Наш опір змушував змія все більше поглинати себе, аби врешті вбити набридливих жертв, що так відчайдушно не хотіли помирати. Знищуючи себе, ми знищували ворога. Знищуючи нас, ворог знищував себе. Виживання стало втіленням самознищення. Наша боротьба перемістилась до сіл та лісів. Ми збирали зброю, ресурси, інформацію – все, що могло бути корисним у нетривалих вилазках до міст, рейди якими стали основою опору. Більшу частину часу ми проводили у переходах між укриттями, по прибутті до яких, замість відпочинку, одразу перевіряли усі найменші шпарини на наявність прослуховування. Практично будь-який електронний пристрій був для нас підозрілим. Тому чи не єдиним технічним засобом, котрим ми користувались стали кишенькові станції наведення струмів, що дозволяли виявляти мікрофони у радіусі до двох метрів.

За відсутності телефонії та Інтернету єдиним засобом зв’язку стали повідомлення у алюмінієвих банках, закопаних поблизу дерев та відзначених встромленим по руків’я у землю ножами. «Істина переховується на вістрі ножа»,  любили повторювати ми. Загалом же ніж став одним з найбільш потрібних інструментів як у побуті, так і вилазках, коли за допомогою ножів знищувались камери відеоспостереження, відкривались замки та ліквідовувались вороги. Для багатьох з нас ніж став символом відродження старого порядку речей. Символом того, з чого почався Зрив і чим має завершитись ця війна. Наші акції ставали дедалі масштабнішими. Напади на будівлі архівів, банки, в’язниці та дата-центри ставались по всій країні. Щоразу все відбувалось за різними сценаріями, але незмінним лишалось повне знищення будівлі з усім її вмістом. Пляшки з напалмом випалювали усе внутрішнє оздоблення приміщень, а вибухівка з сухої нітроцелюлози знищувала основи конструкції. Наша диверсійна діяльність стала головним болем для уряду, котрий у відчаї почав вводити обмеження на продаж зброї, бензину і, навіть, побутових хімічних речовин. Обмеження скорочували об’єми торгівлі, що в свою чергу сильно вдарило по державному бюджету. Відновлення ж зруйнованої нами інфраструктури тільки сприяло цьому процесу. Змій вчергове стискав своє кільце, знищуючи одного за одним своїх ворогів, та потроху вбиваючи самого себе. Той період забрав сотні моїх друзів, у рази більше ніж будь-коли до того.

Темними ночами, коли вулиці освітлювали лише місяць і поодинокі ліхтарі, що ще лишились нерозбитими, ми виходили на рейд. Немов прадавні демони ми з’являлись і зникали у численних міських провулках, лишаючи по собі лише спогад про тінь, що, проіснувавши лише мить, назавжди зникала поміж будівель. Так ми оточували черговий архів або серверний центр, аби за декілька секунд знищити у язиках палаючого напалму тисячі терабайтів цифрового непотребу. Нові напади змушували уряд витрачати дедалі більші кошти на поліційні й спеціальні органи, котрі, отримавши чергову порцію державних грошей, брались піднімати нові хвилі арештів, під якими полягало все більше наших побратимів. За декілька років бюджет правопорушних органів став головною статтею витрат держави. Кінець наближався і змій це відчував. Як відчували це й усі ті, хто не бажав полишати боротьби, відмова від якої означала б гарантовану смерть.

«І в цій химерній боротьбі двох прагнень до самознищення, що б’ються за можливість вижити, най наші життя будуть дороговказом тим, що ще не зважились і світлом для тих, хто ще народиться...»,  мовила наша щоденна молитва до забороненого Бога. З цими словами ми прокидаємось і засинаємо, з ними йдемо у рейд і згадуємо близьких. Вони є для нас розрадою і прапором нашої боротьби. Вони нагадують про те, чому ми встали до зброї. І саме з ними ми підемо у вирішальний бій. Бій, у якому не силою слів, але силою духу, що сповнюватиме ножі й кулі кожного з нас, завершимо гру, розпочату Всесвітом у найдавніші часи. Ту саму гру, переможцем з якої виходить тільки один.


© Олександр ВАЙС