Міста

"Моєму мудрому народу, що любить коїти дурниці!.."
То була найглибша траншея з тих, що він коли-небудь бачив. Чорна немов ніч, її дна не було видно навіть з ліхтарем. Вона тягнулась вздовж усього кордону між двома містами не спиняючись ані на метр, аби назавжди розділити містечка, що вже століттями ворогували одне з одним. З чого почався цей конфлікт вже давно ніхто не пам’ятав, та щойно в одному з міст траплялось жахливе, кожен городянин знав, що провина лежить на людях по той бік траншеї. У такі миті закипіла від люті кров сама вела знавіснілих людей на край прірви, аби вилити усю свою лють, хоча б через слова, на мерзотників з того боку ями.
Ставши на самісінький край траншеї, він спробував роздивитись бодай щось нижче лінії, куди сонце вже не дотягувалось своїм промінням. Втім, все було намарне. Порух ногою. Ще трохи. Ще. І він вже стояв у півноги над проваллям, глибина і ширина якого ось вже довгі роки захищала жителів обох міст від взаємної розправи. Раптом, з-під ноги хлопця відвалився невеличка груда землі й каміння, що тієї ж миті полетіла вниз заледве не потягнувши переляканого юнака із собою. Мить і шмат землі вже зник у темряві траншеї. Звуку падіння не було. Здавалось, ця яма взагалі не має дна і усе, що коли-небудь впаде до неї буде приречене на вічне падіння до нескінченної пустки.
Відійшовши кілька кроків назад, хлопець з острахом відвів погляд від зловісної траншеї та побіг до одного з провулків, де от-от мали загорітись вечірні вогники. В очах кожного городянина його місто було значно охайніше й красивіше за те, що було по інший бік рову. Вулиці були чистішими. Будинки чепурнішими. А куполи соборів вищими. Ніхто ніколи не сумнівався в занепаді ненависного сусіднього міста й щоразу проходячи неподалік кордону кидав повні зневаги й високопарності погляди в бік жалюгідних сусідів.
Вечірнє сонце ще не встигло торкнутись своїм яскраво помаранчевим колом лінії горизонту, та блідий місяць вже проступив на світло-блакитному небі, аби заявити свої права на цю ніч. Звільнившись від занять у школі, по обидва боки траншеї бігали діти, що не втрачали нагоди похизуватись перед однолітками своєю сміливістю й постійно викрикували усі відомі їм лайливі слова на адресу хуліганів по той бік ями. Відповідь не барилась, та її звуки тонули у просторі поміж двома краями вирви. Потік брудної лайки перервав страшний крик з однієї з вулиць позаду дітлахів. За хвилину на місце, з якого пролунав звук збіглись містяни з усіх найближчих будинків і провулків. На землі у калюжі крові лежала молода дівчина. Її череп був вщент розтрощений, з лівої ноги стирчав багряний від крові уламок кістки. Колись біла льняна сукня поступово вбирала у себе рідини з тіла бідолашної роблячи картину ще більш жахаючою. Хтось у натовпі не стримався і почав блювати. Запах крові, сечі, мозкової рідини і блювоти змішались в єдиному огидному букеті, додаючи трагедії зайвої відразливості.
Попри висновки розслідування, яке встановило, що нещасна випадково випала з вікна, містом ширились чутки про секретну переправу через траншею, якою до міста забирались вороги для вчинення сього та ряду інших страшних злочинів. З часом чутка ставала все популярнішою і незабаром вже ніхто не сумнівався у її правдивості. Страх і ненависть все сильніше охоплювали людей. Щоночі у місті зникали люди, тіла яких ніколи так і не вдавалось знайти. Вважалось, що зниклі тікали таємною переправою через прірву і вже там розповідали брехні про колись рідне для них місто. Особливо моторошною порою була ніч, коли, ніби знущаючись з намагань численних озброєних патрулів, ворогом коїлись найстрашніші злочини. Вбивства, розчленування, насильство – все це обростало численними байками і провокувало відчайдушних містян пробувати відшукати ту трикляту переправу, яка стала справжнім прокляттям для мирного населення.
Вечірнє сонце розпалювало її прекрасне, здійняте легким вітерцем, вогнисто руде волосся. Здавалось, ніби воно сяяло само по собі, випромінюючи якийсь магічний етер кохання, що перетворює увесь навколишній простір у життєдайний куточок. Частинку раю на землі. Вона не відчувала, що йде. Взагалі не відчувала часу чи простору. Усе це для неї заміняв він. Той, кого вона так довго чекала, і який нарешті вимовив ті самі вимріяні слова. Разом вони провели цілий день, обійшовши майже усе місто. І зараз прогулювались передмістям. Він щось розповідав, вона посміхалась, не надто вслуховуючись у зміст розказаного, лишень час від часу позираючи на трохи вищого від себе коханого. Раптом вони вийшли до провалля. У світлі вечірнього сонця його грандіозна ширина виглядала ще більш жахаючою, а ледь освітлені стіни ще більш крутими. Здавалося, на тому боці теж хтось гуляє, та тієї миті то було не важливо. Вони стояли поблизу краю безодні, захоплені коханням і страхом. Їх руки, що ні на мить не відпускали одна одну, стислись з новою силою, а губи зупинились за кілька сантиметрів до такого омріяного солодкого поцілунку. Мить і...
Вулицями міста біг переляканий хлопчик. З усіх сил він намагався щось сказати, та результатом його старань були лишень незв’язні крики. Перелякані перехожі, що одразу ж подумали про черговий злочин чужинців з іншого міста намагались розпитати хлопча про те, що ж він, зрештою, побачив і бодай частково зрозуміти, свідком якого жаху він випадково став. Однак всі намагання були марні. Єдиним що він постійно повторював було: «Яма!». Ставало очевидно, щось сталось поблизу траншеї, зі сторони якої біг хлопчик. Хтось одразу згадав секретну переправу, інші пригадали чутки про те, що злодії скидали тіла своїх жертв саме до траншеї, аби там їх ніхто ніколи не знайшов.
Він тримав її з усіх сил. Тримав ту саму тендітну ручку, на безіменний палець якої так мріяв одягти каблучку, і не міг відпустити. Ще мить тому він стояв щасливий, вдивляючись у глибокі очі кольору бурштину своєї коханої, а вже зараз докладав усіх зусиль, аби вона не впала у пекельно чорну безодню прірви між двома містами. Правою рукою він тримав її, а лівою намагався вхопитись бодай за щось, аби ще один зсув ґрунту не забрав їх обох із собою у безодню. Сили поступово полишали юнака. Долоня спітніла, щомиті даючи величезній пащі на межі двох міст все більше поглинати нещасну, перелякану дівчину.
Її крик було чути за декілька кварталів звідти. Пекельна паща миттєво поглинула рудоволосого янгола. Тієї миті час ніби спинився. Вона падала лише секунду, доки темрява не укрила її повністю, назавжди сховавши у своєму бездонному череві. Відчай, страх і шок стисли серце юнака у кам’яному кулаці. Він не міг у це повірити. Його єдиного кохання, тієї чистої, світлої, чарівної дівчини більше нема і не буде вже ніколи. Він знову не відчував часу, темрява забрала його із собою. Забрала звуки, фарби й радість, замінивши у ньому собою усе, що лише мало сенс. Важко сказати, скільки минуло часу перед тим як він підвівся і побачив масу людей, що неслась до нього.
Над проваллям ніколи не літали птахи. Подейкували, що це через те, що вітри у тій місцині ніколи не йшли впоперек неї, а тому вони не могли зловити попутного вітру. Як було насправді, важко сказати, але того вечора жодна птаха не з’явилась на галявині поблизу траншеї з геть не тому. Йдучи в бік траншеї, люди не знали, що їх чекає. Міські легенди заполонили голови агресивно налаштованих містян, які у вирі ненависті були готові на все. Відчайдушний крик, почутий на самому початку шляху лиш підживлював наймоторошніші версії, які лиш здатна була генерувати забобонна фантазія. Вийшовши на галявину перед траншеєю, оскаженілі люди побачили юнака, який сьогодні на очах в багатьох прогулювався з місцевою дівчиною. З натовпу залунали крики: «Де дівчина, покидьку?»,  «Що ти з нею зробив?», «Злодій!». За мить натовп вже з усіх сил нісся до хлопця, що стояв на самому краю вирви.
Він впав разом із першими, хто до нього добіг. Далі були інші, яких скидав або затоптував насуваючий ззаду натовп. Так тривало кілька хвилин, доки спраглі до крові люди не спинились на краю траншеї. Їх сповнені ненависті погляди були зосереджені по той бік перепони, де також зібрався величезний натовп. Секунда і в протилежний бік полетіло каміння. За кілька секунд вже десятки каменюк летіли в бік ненависних сусідів. Раптом з натовпу пролунав постріл. За якийсь час вогнепальна зброя лунала вже цілими залпами, розпорошеними по всюди. Наступної миті небо тріснуло. Вздовж усієї траншеї почали виникати тріщини, що тягнулись з глибин чорної траншеї аж до самого неба розриваючи сонце, місяць і саму небесну синь. Жахливий звук, який можна порівняти хіба з найстрашнішим громом, пронісся луною на все місто. За мить уламки величезного дзеркала, що стояло стіною на межі двох міст посипались вздовж усієї траншеї, обвалюючи із собою її стіни та затягуючи десятки людей до чорної нескінченності.
Вони падали, сповнені радості і абсолютного щастя поквитатись із ворогом, що приніс стільки лиха їхньому нещасному містечку. Вони падали зі сміхом і вересками задоволення від помсти. Вони ликували, хоч знали, що внизу на них чекає лише смерть. З того дня містяни вже ніколи не бачили неба. Ніколи не бачили такого ненависного сусіднього міста, що зникло за уламками дзеркала. Лише абсолютну пітьму, що назавжди окутала шматочок землі у нескінченному просторі. Пітьму, яку вони раніше бачили лише у безодні.
 
© Олександр ВАЙС