Прабабця

Миколина прабабця розміняла вже десятий десяток. За свого життя вона бачила більше того, що не хотіла бачити. І зрідка це було щось хороше. Народилася на цій садибі біля ставу і прожила тут весь вік. Виїжджати з рідної хати вона нікуди не хотіла.

Того дня Микола її застав біля улюбленого заняття. Його баба робила черговий раз ревізію майна у своїй скрині.

- Доброго дня!

- Доброго. Що там у тебе?

- Буду женитись.

- А що, вже треба? – відклавши в сторону білизну, бабуся оживилася неабияк і перевела усю увагу на Миколу.

- Треба.

Баба Текля підняла очі вище Миколиної голови. Вона розпочала глибинний аналіз дівчат з їх кутка і навколо:

- Оксана в Ірини не хозяйська, там і мати і баба такі були... Тетяна у Олени господарка але крові вип’є. Баба Тетянина таке творила... бідний її чоловік Микита! Галя у Валентини гарна. Там усі в роду породисті. Але дуже красива, то є теж погано. Рая у Василини така, що утримає тебе і дурне з голови повибиває. Добра родина, чому б і не взяти її. Софійка... О там прабабця у неї! Ми з нею дівкували. Житимеш як вареник у маслі, тільки у скандалі з усім селом...

І так прабаця йшла навколо господи, даючи характеристики дівчатам на базі знання чотирьох поколінь в їх родинах особисто і п’ятого на основі переказів. Коло замикалось і, підійшовши до останнього двору, підвела підсумок в вигляді запитання:

- Марічку Софійчину будеш граблями в ліжку шукати. Нащо вона тобі треба? Миколо! А кого ти береш?

Микола глянув на бабцю, набрав повні легені повітря і на видоху мовив:

- Городську.

- Ех, пропав внучок, – тихо мовила прабабця.

P.S. Хто ж знав, що та городська ламатиме на городі по троє граблів за день?!


© Юрій ФОМЕНКО