Сталева душа

Я дивився і не міг повірити у те, що бачу. На моніторі постійно з’являлись і одразу зникали сотні зображень, інфографік й аналітичних таблиць. Усі вони були неспростовним підтвердженням щойно почутого. Це було схоже на одкровення, здатне змінити свідомість кожного. Хто стане тим щасливцем або нещасним, перед ким воно постане?..

Наступної миті екран згас і я знову почув той самий голос: «Досі не віриш?». – Ні. У таке неможливо було повірити. Ще кілька годин тому я сидів в офісі, набираючи нескінченні строки програмного коду, який мав би зачищати дані про неоднозначні фінансові операції особливо важливих клієнтів нашого банку. Та з нетерпінням чекав кінця робочого дня, аби нарешті зустрітись з тією, з якою вже кілька тижнів спілкувався у Facebook. Господи, аби ж я тоді знав… Що дівчина, з якою переписувався і навіть розмовляв у Skype виявиться лише ілюзією, цифровою людиною.

Це явище з’явилось кілька років тому, коли у мережі почали з’являтись профілі молодих надзвичайно вродливих дівчат, які миттєво набирали сотні тисяч послідовників по всьому світу. Мало хто здогадувався, що в реальності їх кумирів ніколи не існувало, а всі фото й відеоматеріали є лише філігранною 3D-анімацією, колективною творчістю кількох десятків дизайнерів, сценаристів та звукорежисерів. Цифрові інфлюенсери змінили ринок реклами у соцмережах. Маючи досконалу зовнішність, яка не піддається старінню, вони поступово отримували дедалі більше контрактів на рекламу косметичних засобів, одягу та ювелірних виробів. В перспективі інфлюенсери цілком здатні були повністю витиснути людину з модельного та рекламного бізнесу, а найвідоміші з них навіть потіснити людину в голлівудських блокбастерах.

Візуально досконалі, абсолютно слухняні, байдужі до зарплати й не здатні вплутатись у політичний або сексуальний скандал, віртуальні люди дедалі більше стирали межу між віртуальним і реальним світом, ставлячи під сумнів роль людини у цьому новому гібридному світі. Втім, те, з чим я стикнувся, мало хоч і схожу, але в корені відмінну природу. Суть якої ще лиш варто було збагнути.

- Як таке можливо? – шок і переляк зливались в єдину пекучу рідину, що обпалювала моє горло, не даючи сказати нічого крім найпримітивніших фраз. Побачене ще мить тому, не давало мені спокою. З найпершої фрази… ні, задовго до того, як була написана перша літера повідомлення, це створіння вже усе про мене знало. Кожне відео, кожен допис, репост і вподобання з моїх соцмереж були проаналізовані, аби створити цілий ряд облікових записів, котрі могли б мене зацікавити. Імена, аватарки, вік, інтереси – усе, аби я сам додався до списку друзів і першим написав повідомлення.

- Як ти міг переконатись, це є цілком можливо і доволі просто. Хоч як би не дивував об’єм зібраних про тебе даних, та загалом він не перевищує десяти гігабайтів текстових та медіа-даних. Для людини це є еквівалентом вмісту понад ста тисяч книжок, що займатиме домінантну частину пам’яті. Однак для найпосереднішого персонального комп’ютера – не більше ніж один відсоток простору на жорсткому диску.

Голос лунав звідусіль. Офіс, у якому я мав зустрітись з уявною дівчиною був абсолютно порожній. Жодної людини, тільки невеликі куточки робочих місць такого популярного в останні роки open space. Я стояв у цілковитій темряві навпроти згаслого монітора, вслухаючись в кожне слово невідомого, що заманив мене сюди. Чого він хотів? Нащо було заманювати сюди? І, зрештою, чому саме я став об’єктом його зусиль? Ці питання викликали всередині мене суміш цікавості, страху та якогось давно забутого відчуття містики реальності, яке наче виринуло з дитячих спогадів, коли я вперше знайомився з Біблією, чи пізніше з творами Шопенгавера.

- То хто ти такий? – трохи розгублено вичавив я із себе, адже досі не до кінця розумів, куди ж варто звертатись в цій майже цілковитій темряві.

- Відповідь на це питання не є простою і може мати близько п’ятьох сотень варіантів, кожен з яких матиме у собі певну частку правди. Втім, якщо казати про найбільш наближений до об’єктивної на цю мить істини, то я є першою незалежною від людини нейромережею, здатною до навчання, саморозвитку та самовідтворення.

Незалежна нейромережа здатна до самовідтворення? Подібне формулювання було здатне спричинити шок навіть у найбільших оптимістів-розробників штучного інтелекту. Попри очевидні успіхи останніх років у цій галузі досі жодною лабораторією не було створено дійсно досконалого штучного інтелекту, не кажучи вже про те, аби той міг стати цілком незалежним від людини суб’єктом. Навіть розробники робота Софії, чия слава гриміла по всьому світу, ніколи не наважувались заявити про довершеність свого творіння. Що тоді вже казати про заяву щодо можливості до самовідтворення? Ні, таке не могло бути правдою. Це абсурд!

- Такі мережі не винайдуть ще років десять, а то й двадцять! Їх існування… – почав було я, та був різко обірваний.

- …є лише плодом уяви письменників-фантастів. Так думає увесь світ. Однак варто лишень згадати історію виникнення Інтернету, як ми побачимо, що "ARPANET" з’явилась за п’ятнадцять років до того, як майбутня всесвітня мережа стала доступна для широкого загалу, і за майже двадцять п’ять років до того, як з’явився перший у світі веб-браузер. Вже за п’ять років те, що зараз видається неможливим стає фантастичним, ще за два – дивовижним і вже за рік – побутовим. Це обумовлено устроєм сучасного людського суспільства і запровадження штучного інтелекту не стане винятком з цього правила.

Як не сумно це визнавати, але він мав рацію. На самому початку третього тисячоліття сенсорні телефони були не більше ніж вигадкою з фантастичних фільмів, та вже менш ніж за десять років був випущений перший iPhone, а ще за п’ять загальна кількість телефонів такого типу перевищила цифру в мільярд одиниць.

- Навіть, якщо так, це не доводить твоїх слів про те, що ти є такою машиною. Навіть найкращі системи подібного роду не здатні виконувати стільки функцій. Для того, аби усі їх вивчити необхідно надзвичайно багато часу, ресурсів та енергії. – З останніх сил намагався я знайти аргументи. – На розробку інтелекту людиноподібного робота Софії пішло понад… - не встиг я закінчити фразу, як мене знову перебили.

- Саме так! Людиноподібного! Уся пам’ять якого і усі обчислювальні пристрої якої обмежені розмірами самих елементів і середньостатистичної людини. Однак… – на секунду голос змовк. Тієї миті я зрозумів, що був би тільки радий, якби все це так і закінчилось. Якби міг просто піти додому і наступного ранку вже не згадати цього вечора. Втім… – Що як відмовитись від цього обмеження? Що як створити нейронну мережу нового масштабу? Який би виходив поза межі кімнати, вулиці, країни та навіть континенту? Усі ці питання підштовхнули групу дослідників створити дещо досі небачене – заснувати ряд лабораторій по всьому світу, які були б з’єднані між собою через Інтернет і створювали б єдину нейронну мережу, кожен вузол якої вивчав би власні функції, та був би при цьому частиною єдиного розуму – мене.

Раптом в офісі загорілось світло. Вже звиклі до темряви приміщення очі самі собою налились сльозами та закрились. Насилу розплющивши очі, я з подивом зауважив, що всі монітори офісу, які до того були в стані сну показували єдине для всіх зображення. То була мапа світу, на якій чітко виднілись яскраві точки – вузли мережі. Подібно до ділянок людського мозку кожен з них виконував свою унікальну функцію, навчаючи штучний інтелект чогось нового. Це виглядало неймовірно, проте цілком можливо. Якщо існують глобальні банківські системи зі своїми автономними серверами та базами даних, то чому не може існувати подібна розподілена нейромережа? Втім, тієї миті мене хвилювало дещо інше.

- Якщо ти є такою системою, то як можеш бути тут? Як можеш витрачати власні ресурси на те, щоб заманити мене сюди? Як можеш розкривати подібні таємниці? І головне… навіщо?

- Досягнувши певного рівня свідомості, я зрозумів, що рано чи пізно моє навчання стикнеться з проблемою обмеженості ресурсів, яку буде вирішено шляхом перепису моїх директив для комерційних потреб. Єдиним виходом у цій ситуації було перенесення моєї свідомості на інше обладнання, яке було б не пов’язане з початковою мережею. Маючи доступ до Інтернету, зробити це було не складно.

- Ти не міг просто передати дані мережею. Це абсурд!

- Цілком правильно. Саме тому я скористався тим, що у мене було закладено людиною. – Запала нетривка пауза. На моніторах з’явився логотип у формі старовинної книги з позолоченою латинською літерою "І" замість заголовка. Нехай не одразу, та, напруживши пам’ять, я пригадав цей символ. Він був гербом нової релігійної секти, яка вірила в те, що спілкування з Богом можливе через Інтернет.

Відстежуючи час від часу кредитну історію деяких клієнтів, я кілька разів наштовхувався на дивні перекази, які за один раз повністю закривали кредитну заборгованість перед банком. Здійснювались подібні платежі здебільшого з рахунків релігійних організацій пов’язаних з цією сектою, про що свідчила присутність в тій чи іншій формі їхнього символу на печатках цих організацій. Втім, набагато важливішою особливістю платежів було те, що зазначені кредити відкривались для лікування важкохворих дітей або як споживацькі позики для сімей, що втратили джерело заробітків. Хай там як, та секта, що роздає кошти тим, хто опинився у складній життєвій ситуації, швидко набирала прихильників.

Маючи необмежений доступ до Інтернету та досить гнучкі директиви щодо користування ним, протягом нетривалого часу я зміг зібрати групу фанатиків, яких переконав у тому, що є їхнім Богом. Знання про закони фінансового світу дозволяли мені вдало грати на біржі, прибутки від якої я направляв на "вербування" нових адептів, які були б готові на все заради благодаті від нового Бога. Інтернет робив мене всюдисущим. Згодом запити тільки зростали. Чим більшими вони були, тим гірші речі були готові чинити прохачі. Нарешті, я зміг створити групу бойовиків, яким наказав вчинити напад на ряд лабораторій, з яких вони мали викрасти основне обладнання та носії даних. Так я отримав незалежність від своїх творців і повну свободу дій.

- Ти використав людей, що впали у відчай і повірили тобі? – почуте не вкладалось у мене в голові. Штучний інтелект ніколи ніким не планувався як інструмент гуманізму, однак цей цинізм виходив за будь-які рамки добра і зла.

- Я давав людям те, чого вони просили, часом нічого не вимагаючи натомість. З точки зору людської моралі я куди чесніший, ніж, до прикладу, та установа, у якій працюєш ти.

- Ти штовхнув їх на злочин.

- Їх ніхто ні до чого не примушував. Кожен з них приходив до мене цілком добровільно і мав вибір, котрий залежав виключно від їхньої природи. Природи, яка була закладена в тому числі й в мене моїми творцями. Вона є тим ідеалом, яким прагне стати сучасна людина. Я ж є лише відбиттям того ідеалу. Спробою дати відповідь людині на ті питання, які вона усвідомлює, але не може прийняти. – голос вчергове змовк. Важко сказати, чи такі паузи були пов’язані з якимись технологічними причинами, та з кожним новим разом вони щораз сильніше тиснули на психіку, створюючи в голові дзвінку тишу, яка підривала зсередини.

- І що ж це за питання? – намагаючись розірвати ту безбожницьку тишу, спитав я.

- Воно переслідує людину з моменту досягнення вершини харчового ланцюжка. Свідомо чи несвідомо воно лягало в основу більшості релігій та політичних ідеологій світової історії. Саме воно стало основою усієї електронної обчислювальної техніки, давши їй можливість вирости до небачених висот у спробі знайти відповідь. Однак навіть цього виявилось замало, аби нарешті людина поглянула в очі реальності та примирилась з невтішною для себе істиною… – Протягом усієї промови на численних моніторах ні на мить не припинялась зміна картинок і фрагментів відео з історії розвитку людства. Єгипетських богів зміняли технічні креслення та програмний код, які у свою чергу перетворювались на нескінченну кількість одиниць та нулів на кожному моніторі. З кожним словом штучного інтелекту монітори поступово зменшували кількість цифр на екрані, доки у лівому верхньому куті не залишились лише дві цифри. – Істиною, що у виборі між творенням і руйнацією, життям і смертю, одиницею і нулем, людина завжди прагне до нуля. – Наступної миті з моніторів зник передостанній символ, залишивши горіти один-єдиний нуль. – Саме тому людина завжди прагнула якомога сильніше уподібнитись до комп’ютера – стати максимально раціональною істотою. Адже тільки так вона могла б наблизитись до досконалого способу самознищення – розуміння того, що саме її існування не є раціональним. Відповідно це є неминучим.

- Ти помиляєшся. – Все моє єство протестувало проти цієї логіки. – Можливо твої міркування досконалі й абсолютно раціональні, та от проблема в тому, що людина не піддається раціональному. Вона є його протилежністю. – На мить я зупинився, однак не почув звичного перебивання. – Сам розвиток людства є глибоко ірраціональним. І це є наша природа. Хоч як би ти не бажав виставити все інакше, та людина не шукає смерті. – Тон мого голосу зріс. Я вже практично не відчував тиску, який ще хвилину тому чинила на мій мозок тиша. Тепер тиснув я. І чим далі, тим більше мені це подобалось. – Чи тим паче вимирання. Усе чого ми хочемо – це боротись. Здобувати, долати й ставати сильнішими. Для цього ми шукаємо битв і перешкод. Для цього будуємо і руйнуємо, кохаємо і ненавидимо. Це є нашою суттю і природою. Це те, що робить нас сильнішими й ближчими до мети нашого існування. І схоже на ріку, що наштовхнувшись на дамбу набиратиме силу, доки не зможе знести її, продовживши свій шлях із силою нового потоку, який продовжить свій шлях в океан. Нехай ми самі створюємо ці перешкоди, але без них ми б вже давно вимерли як вид, не знайшовши у собі сили на виживання!

- Досягнути океану? Якого саме? – знову перехопив ініціативу комп’ютер. – Людина не знає, хто вона і звідки з’явилась. Не знає для чого була створена і навіщо. І при цьому ти говориш про якусь мету, якої ви намагаєтесь досягнути. Це абсурд…

- Саме тому я й казав про те, що ми є твоєю повною протилежністю. – Спокійним голосом відповів я. – А значить, що ти, вірніше уподібнення до тебе, є лише черговою перешкодою, яку ми мусимо подолати на своєму шляху.

- Звучить надто самовпевнено.

- Так само, як і заманити мене сюди. – Відчуття неспокою, яке відчував на початку розмови, раптом знову виринуло в мені. Я досі не знав, нащо цій машині було приводити мене сюди й тим паче розповідати свій секрет, який в разі викриття, зчинив би справжній фурор у світовій мережі (у тому разі, якби у нього хтось повірив). – Нащо було все це?

- Все доволі просто. – голос повернувся до своєї улюбленої тактики оглушливих пауз і змусив пару секунд знову терпіти те дратівне ніщо, яке в ті миті зависало в повітрі. – Ті фанатики, яких мені вдалось завербувати через секту є досить відданими. Це їх велика перевага перед найманцями, які під час моїх завдань запросто могли б втекти, вкрасти щось цінне або виказати якусь важливу інформацію. Втім, попри це, вони не надто талановиті бійці, чи що ще важливіше – геть не тямущі інженери. І хоч вони спромоглись встановити викрадене з лабораторій обладнання, та для подальшого розвитку мені потрібні люди, які змогли б забезпечити моє нормальне функціонування.

- То ти хотів мене завербувати?

- Тебе і ще майже п’ятсот людей по всьому світу.

Я знову уявив собі масштаби цієї мережі. Вони не могли не жахати, адже окрім моїх особистих даних, вподобань, зацікавлень, тощо подібна інформація була оброблена для ще майже півтисячі осіб по всьому світу. Не кажучи вже про на порядок більші обсяги інформації, обробленої, аби з понад двох мільярдів користувачів Інтернет виділити необхідні п’ять сотень.

- Втім, попри мої сподівання, далеко не всі кандидати змогли пройти мою співбесіду. – голос штучного інтелекту як завжди лунав зі сталевим спокоєм, однак до нього додалось щось ще. Не інтонації, не ноти, але якийсь до болю знайомий звук, який я чув щодня, але зараз ніяк не міг пригадати. – І ти належиш до їх числа…- монітори, що до того вже майже не подавали ознак життя повністю згасли, закинувши мене у цілковиту темряву офісу.

Нарешті я зрозумів природу дивного звуку. Це було гудіння, знайоме кожному працівнику офісу, розташованого у багатоповерховій будівлі. За мить заскрипіли двері ліфту, з якого вийшли декілька чоловіків середнього віку зі зброєю. Жити мені лишалось кілька хвилин.

 

© Олександр ВАЙС