Цинізм зведений у чесноту

У кожної людини є межа. Я можу простити, коли мене не поважають, але не можу пробачити, коли зачіпають мою дитину — книгу, проєкт, історію, ідею. Стерплю найлютіші образи, проковтну, ставши сильнішою від того. В істориків пам'ять добра — знаємо, що та чи інша подія має ефект "бумерангу". Коли б’ють по моїх героїнях, по тому, що люблю — материнський інстинкт, суто жіноча риса, йде у бій — захищає своє чадо.

Проблема націй, народностей, людства у тому, що багато імен, подій, дат — забуваються. Добро і зло — лінія відносна. Там друг, а там ворог. Людство забуває швидко тих, хто стояв з тобою по один бік барикади, а хтось — по інший. Папери — горять, книги можна знищити, стираються пости або ж вони ховаються за іншими статтями, але тексти лишаються. Завжди! Людські вчинки так само.

У моєму житті, яке вимірюється кимось роками, а кимось зробленими справами, зустрічалося багато людей, які бігали з однієї барикади до іншої. Ти це знаєш. Вони це знають. Ті, хто поруч — свідки — теж це знають. Бог чи хтось вище — знає особливо.

Для мене такі "кочовики" з однієї барикади до іншої теж явні. Вони проникають повсюдно у нових, вигідних для них амплуа, цинічно вбираючи новий образ і біда не у їх пристосуванстві, а у тому, хто їх приймає. Небезпека у тому, що саме лицеміри підносяться на сцени та хапаються за будь-які гучномовці, як рівночасно осторонь лишаються ті, хто потім і триматиме найбільші удари.

Тому пам‘ять — людська чи національна — це щит. А той, хто його дійсно тримає — воїни. Сунь Цзи писав, що мистецтво ведення війни — це не тільки сила, це навіть не меч. Вміння тримати оборону і незрадливість воїна — це найвища з лицарських чеснот. Встояти та не впасти. Коли усі втомлюються, справжні знаходять сили піти знову у бій. І перемагають. За будь-яку ціну, навіть найвищу. У цьому і сутність правди. Вона завжди перемагає — рано чи пізно.

Головне пам’ятати про тих, хто воістину борець, а хто мара. Останні минуть, а справжні лишаться назавжди. Тримаймося, справжні!

 

© Марі МАМАЙКА