Тривожний подих Ла-Маншу

Піщаним берегом біг вояк. Навколо стояв гуркіт, і тривога нависала над головами зморених блискавичним марш-кидком вояків. Вони хотіли до мами — і той, що ледь дихав, і той, у кого від хвилювання легені розпирало.

Я вдивлялася у цей берег у Па-де-Кале, але море не лишило і сліду від мого вояка. Він був у німому кіно моєї уяви, де навіть вітер беззвучний. Його образ ще не раз спливатиме переді мною, коли стоятиму біля меморіалів, а незриме світло його душі навічно закарбувалося у пам’яті.

Що не кажи, а війна — це справжня стихія. Її можна окремо виділити з-поміж чотирьох відомих: вода, вогонь, земля і повітря. Не любити за те, що забрала життя, і любити за те, що комусь її зберегла. Бо можливо, що це особистий привілей кожного. Хіба ні?

Подай мені руку. Врятуй! Так і хочеться заволати до берегів далекої острівної Британії з надією на те, що звідти попливуть човни. Мій вояк буде врятований як і тоді, у травні 1940-го. Він у мені. Назавжди!..

 

© Марі МАМАЙКА