Чоловік, що воскрешав дітей

Що нас чекає після смерті? Хоч як довго я намагався знайти відповідь на це питання, та щоразу був змушений впиратись в глуху стіну, що відгороджує потойбіччя від нашого світу. Десятки наукових досліджень, сотні невдалих експериментів не давали навіть на мить зазирнути за ту таємничу стіну, той мур, який поступово зводив з розуму кожного, хто посягає на його страхітливу велич.

 Усе своє життя я посвятив саме цій справі і зараз, по стількох роках злочинних пошуків, остаточно забронював для себе місце в черзі до пекельного казана. Нині, ховаючись за стінами старої церкви, до спорожніння якої були докладені в тому числі й мої зусилля, я не можу не пригадати, з чого все починалось. Як перспективний студент медичної академії, направлений на практику до шахтарського містечка, став тим висохлим старим, що зараз намагається сховатись від кошмарних демонів у світлі храмових свічок.

З того часу минуло багато років. Безліч деталей, імен та обличь вже стерлись з моєї пам’яті, про що за інших обставин я волів би не сумувати. Однак саме ці страхітливі спогади досі не дозволяли мені впасти в безодню самозабуття, підживлюючи єдине людяне, що в мені ще залишається – бажання каяття. Се почалось однієї жовтневої ночі. Кожен мій крок був важчим за попередній, ніби земля вимагала, аби я впав і провалився під неї. Вона мала право ненавидіти мене. Кілька годин тому я воскресив поховану зранку дитину...

То була єдина донька моїх найкращих друзів – шахтарського подружжя, яке жило по сусідству зі мною. У п’ять років у дівчинки вивили рак. Причиною назвали забруднене місцевою шахтою повітря. Майже півтора року батьки дівчинки розривались між лікарнями та судами, та все марно. Через судові позови та скандал довкола шахти обох батьків по черзі звільнили за надуманими причинами. А за кілька місяців в них остаточно не зосталось грошей. Допомога волонтерів закінчилась після переможного для шахти вироку суду. Кілька місяців по тому дитина померла.

У день похорону я не міг промовити ані слова. Щодня я бачив, як маленька невинна істота помирає у себе в ліжечку, та нічого не міг з тим зробити. Моїх навичок вистачало для лікування астми, та аж ніяк не раку. Ці думки не давали мені спокою. Можливо, саме тому я так довго не міг наважитись піти додому, щоб побачити порожні темні вікна сусіднього будинку, з якого ще донедавна лунав дзвінкий дитячий сміх. Мимоволі я знову забрів на той самий цвинтар, де ще зранку земля поглинула маленьку труну з бездиханним тілом дівчинки. Ніколи в житті мені ще не доводилось бачити такої крихітної домовини. Тоді я сподівався, що вже ніколи й не побачу.

Поблизу могили стояли дві постаті. Вони стояли обійнявшись і невідривно дивились на рамку з фотографією, що висіла на металевому хресті. Я був там зайвий. Нікому не зрозуміти горя батьків, що втратили єдину дитину. Тим паче самотньому фельдшеру, що не зміг ніяк зарадити їй за життя. Те, що сталось наступної миті – і є причиною мого каяття. Сам не усвідомлюючи, що роблю, я підійшов до могили і жестом вказав подружжю на насип землі.
«Копайте!»,  вирвалось з моїх грудей. То був не мій голос. Надто скляним і неприродним видавався. Ніби звук струни, по якій проводять ножем. В ньому було щось зловісне та керівне. Застигши на кілька секунд, жінка кинулась на коліна розгрібаючи голіруч могилу власної доньки. За мить до неї долучився й чоловік. І вже двоє моїх найліпших друзів, з якими я був у найскрутніші хвилини, немов божевільні викопували труну зі своєю рідною донькою.

Місяць, такий ясний і яскравий, майже повністю закрили хмари, з яких линув на землю крижаний дощ. Це було схоже на сльози Бога, який намагався хоч якось зробити землю важчою і зупинити безумців в могилі. Я не пам’ятаю як довго це тривало. Пам’ятаю лишень кров з-під нігтів моїх друзів, перемішану з могильною багнюкою; звуки ударів рук і ніг по дерев’яній труні; та залізний хрест, скинутий і закопаний поверх порожньої розбитої труни.

Прийшовши до тями, я побачив збожеволілу від щастя мати, що з усіх сил обіймала маленьке тільце дитини, котре байдуже дивилось на своїх батьків. На мить погляд дівчинки зупинився на мені. Її очі не виражали жодних емоцій. Немов лялька, що навчилась дихати й ходити. Тієї ночі я ледве дістався додому. Земля немов би пожирала мене, голодна з того що в неї відібрали вечерю. Доплівшись до ліжка, я впав на нього в надії забути про все, що тоді сталось і що я накоїв. Саме тоді почались мої нічні жахіття.

Після тієї ночі мої друзі зникли. Довгі роки про них нічого не було чути, щоб згодом стало відомо про те, що двоє дорослих людей були знайдені повішеними в покинутому будинку в одному з сіл за сотні кілометрів від нашого містечка. Тіло їхньої доньки так ніколи й не було знайдене. Минали роки. Не знаю як, та про мою здатність воскрешати дітей дізнавались все більше людей. Частина з них вважала то все лише чутками. Частина вірила і намагалась триматись від мене якомога далі. Зрештою і ті, й інші так чи інакше звертались до мене, коли до їхніх родин приходило лихо.

Відмова – була тим катуванням, яке я не міг стерпіти: «Наскільки жорстоким треба бути, щоб відмовити убитій горем матері у зустрічі з її дитиною?». І це тривало. Щоразу однаково. Дощ. Земля. Труна і хрест. Місто не давало людям жити. Я ж не давав їм помирати. З кожним новим разом мене переслідували все більше й більше демонів. З часом я вже боявся навіть заснути, боючись, що знову зустріну їх. Демони практично повністю позбавили мене сну.

Місто вмирало. І вбивав його я. Хоч скільки б я не воскрешав, на вулицях більше практично не було дітей. Воскреслі ніколи не грались. Ніколи не бігали. Не сміялись і навіть не розмовляли. Вони були тінями людей, що доводило їх батьків до божевілля. Нерідко, будучи не в силах терпіти, батьки самостійно вбивали воскресле дитя, після чого, як правило, накладали на себе руки. Мабуть, саме це й сталось з моїми друзями, чиїх імен я вже не згадаю, та які стали моїми першими жертвами. Жахлива доля...

Будівлі в місті все більше порожнішали. Життя полишало ці краї. На його місце приходили все нові й нові тіні. Найбільше це відбилось на місцевому храмі. У ньому вже давно нікого не відспівували. Навіть дітей. Практично усі прихожани померли або зневірились і єдиним, хто ще підтримував хоч якийсь порядок був старий священник. Мабуть, не життя, а сам Бог полишав моє місто. Я ніколи не заходив всередину. Сором і почуття провини тримали мене якомога далі від єдиного ще не спаплюженого темрявою місця в цьому краї. Втім, я відчував, що кінець наближається. Сон практично повністю полишив мене. Час перетворився у вишукане катування. А демони вже ввижались в кожному перехожому.

І ось у свої останні години я намагаюсь вимолити прощення у того, чий Закон порушував роками. Рятуючись від тих, кого створив власноруч та благаючи про милосердя, якого не виявляв сам, адже не був настільки милосердним, щоб відмовити матері у воскресінні її дитини. Але був настільки дурним, щоб забути, що померлих не повернути. Мабуть, недарма останній подих людини здіймається в небо, а тіло її віддається землі.

 

© Олександр ВАЙС