Місто довгих коридорів

Темні глибини дедалі більше поглинали молодого чоловіка, гасячи останні сонячні промені на поверхні водяної безодні. Здавалось ніби хтось кричав. Десь там, над поверхнею. Він знав цей голос. А проте ніяк не міг пригадати, кому ж він належить.

Увесь світ залишився десь вгорі та з кожною секундою ставав все далеким і чужим, забираючи із собою усе, чого колись навчив. Думки, емоції та навіть біль поволі стихали, лишаючи по собі глуху порожнечу в голові. Мабуть, саме так почуваються ті, хто, полишивши надію колись повернутись додому, рушають у вічну подорож космосом до краю Всесвіту. Коли час і нескінченна темрява поглинають навіть відчай та зневіру і перетворюють душу на подібний до себе вакуум.

За кілька секунд прийшла цілковита темрява. Здавалось, що простір довкола розсіявся і перетворився у ніщо. Ще мить і тіло відчуло потужний удар. А потім ще і ще, і ще. Десятки, якщо не сотні потужних ударів, що просто розбивали грудну клітку зсередини. Серце, немов дикий звір, спійманий у капкан, билось в конвульсіях, з усіх сил намагаючись вижити. З губ чоловіка вирвався хриплий частий кашель, що виносив з собою рештки води з легень і стискав тіло в потужних судомах. Дихання поступово відновлювалось, заспокоюючи своїм, дедалі рівнішим, тактом серце, яке теж поверталось до нормального режиму роботи.

Хаотично ловлячи одна за одною думки, він намагався зрозуміти, що сталось. Ще кілька хвилин тому він тонув у крижаній воді несила бодай ворухнути рукою. А зараз вже лежав на кам’яній підлозі в приміщенні, яке аж ніяк не походило на лікарню. На перший погляд, воно було схоже на коридор чи на якусь повітряну шахту. Вузьке та надзвичайно довге воно було одним суцільним тунелем, який не мав жодних дверей та практично ніяк не освітлювався крім отвору назовні на одному зі своїх кінців. Інший кінець коридору губився у темряві в протилежному напрямі.

На силу підвівшись, з калюжі води, яку він сам не так давно відкашляв, чоловік повільно рушив до світла. Визначити відстань до цілі виявилось вкрай важким завданням. Усі стіни, підлога і навіть стеля не мали жодних стиків чи тріщин, через що єдиним орієнтиром, за яким можна було відчути наближення до цілі, був розмір джерела світла, який поволі зростав. Складалося враження ніби уся ця конструкція була вирізана з суцільного гірського моноліту.

Вихід був вже зовсім близько. Візуально коридор геть не мінявся, лиш стіни під прямішими кутами світла все більше набували свого справжнього темно сірого кольору. Раптом пролунав звук. Вперше за довгий час це був не звук кашлю, дихання чи кроків. Ні, це було щось інше. Щось далеке, що доносилось з темного кінця тунелю. З кожною секундою звук увиразнювався, доки не стало зрозуміло, що це крик. Крик дитини. Всередині чоловіка прокинувся страх. Не стільки за себе, скільки за те, що він може знати справжнє джерело цього звуку. Крик посилювався і з кожною миттю сумнівів лишалось все менше і менше.

«Господи, це вона!», — промайнуло в голові чоловіка за мить до того, як з усіх кинутись в глибину коридору. Це була вона! Та, хто кричав, коли він тонув у крижаній воді. Та, хто досі не дозволяла його серцю спинитись, змушуючи його битись далі. Його єдина донька!

«Оксано!», — крикнув з усіх сил чоловік, продовжуючи бігти у темряву. — «Оксано, де ти?!».

Обриси коридору ставали дедалі більше розмитими, знову перетворюючись на абсолютно чорну пустку. Він вже не бачив стін чи тим паче стелі. Лиш окремі цяточки від рідкісних променів світла, які ще могли сюди дістатись. Невдовзі навіть вони зникли. Дитячий крик зник. Тепер було чути лиш окрики батька, що відчайдушно намагався знайти своє дитя.

Черговий крик батька перервався раптовим падінням. Коридор скінчився кам’яними сходами, що вели нагору, де заледве виднівся вихід. Перебираючи руками й ногами по сходинках, батько дістався вершини. Темрява відступила. Він стояв на дні гігантського урвища, стіни якого височіли на кілька кілометрів в небо. Вони були майже паралельні одна одній та разом йшли по дві сторони світу. Батько знову спробував погукати доньку, але відповіді не було.

«Де ж вона? Чому не відгукнеться?», — подумав про себе він. Урвище було надзвичайно широким і, якби не вертикальні стіни, більше б нагадувало справжню долину. Коридор, з якого прийшов батько, виходив з однієї зі стін провалля, через що воно було майже як на долоні. В ньому неможливо було швидко загубитись, навіть малій дитині. Ставало дедалі очевидніше – її тут немає.

«Треба повертатись до коридору. Може, якщо ще раз його оглянути, зможу її знайти...», — подумав батько та глянув на вхід до коридору. Отвір в землі зник. На його місці виникла така ж кам’яна порода, як і в решті долини. Жодні намагання знайти бодай якісь шпарини або пробити землю в місці входу не дали ніяких результатів.

Відчай новою хвилею накрив душу батька. Чому він так поспішав вийти назовні? Як міг не помітити, що вхід зник? Що сталось з його донькою? І, зрештою, що це за місце, у якому вони з нею опинились? Ці та багато інших питань не давали спокою і змушували мозок винаходити бодай якісь відповіді. Хоча б і неправильні! Єдине, що ставало більш-менш зрозуміло: назад дороги вже не буде. І якщо ще якось можна врятувати доньку, то шлях до цього буде геть інший.

На протилежній стіні каньйону виднілись ледь помітні кам’яні сходи, що йшли зигзагами до самої вершини. Звідти можна було б розгледіти, чи є якісь інші входи до дивних тунелів. Здійнявшись на ноги, батько рушив у путь. Долина продувалась потужним вітром, який не зупинявся ні на мить. Він постійно жбурляв у мандрівника дрібне й не дуже каміння. А особливо сильні пориви часто могли збити з ніг і відкинути на кілька метрів убік.

У такі миті єдиним порятунком ставали невеличкі заглиблення в землі, які ще не встигло засипати камінням. Дивно, та саме у такі миттєвості починали спливати картини з минулого. Дитячі мрії, надії батьків, амбіції... які, подібно до каміння у цьому каньйоні, виносились з життя суровими вітрами дійсності та перетворювались на порох. Пісок, який засипле свого ж творця, доки той ховатиметься у черговій ямі...

За кілька годин долину було подолано. На черзі був підйом на вершину каньйону. Хоч вітер досі сильно дошкуляв і час від часу прагнув скинути чоловіка з дедалі більшої висоти, все ж більше клопоту завдавала висота, якій би позаздрив будь-який сучасний хмарочос. Сотні метрів підйому зводили з розуму, породжуючи думки, щоб полишити цю марну справу і просто впасти з наступним поривом вітру, покінчивши з цим раз і назавжди. Втома і зневіра мучили свідомість сильніше за всякі тортури.

Минувши понад дві третини шляху, поступово ставали очевиднішими масштаби самого каньйону, який за своєю формою скидався на величезний рів, покликаний захищати грандіозну фортецю від невідомого ворога. Фортецю, справжній розмір якої можна було відчути лишень піднявшись на самісіньку вершину клятого провалля. А він таки вражав!

На верхівці стіни, з якої виходив коридор у долину, розташовувалось дещо, що не можна було назвати містом. Страхітливі вежі настільки грандіозної висоти, що видавалось ніби вони тримають на собі саме небо, стояли десятками, якщо не сотнями штук. Кожна з них мала унікальну й неповторну форму, яку б не вигадав жоден архітектор та не відтворило жодне перо.

«В одній з таких веж майстер жаху і заховав би свій "Некрономікон"», — на мить подумалось батьку. Оглянувши каньйон зверху, він побачив на самому обрії щось схоже на міст, який би мусив поєднувати дві сторони провалля, а отже був єдиним шляхом до міста.

Відійшовши на безпечну відстань від краю провалля, батько раптом відчув хрускіт під ногами. Земля була вкрита дрібними шматочками прозорого скла. Ціле плато вкрите шаром гострих немов лезо скляних уламків. Йти ближче до краю прірви, означало вірну смерть, однак і прогулянка скляною пустелею теж не зичила нічого хорошого. Єдине, що мало б бодай якийсь сенс – це спуститись вниз і спробувати знайти інший шлях нагору. Втім, випадок зі входом до коридору показав, що це може бути ще більш марною тратою часу і сил.

Так, розпочався шлях скляною пустелею. Взуття протрималось не більше двох кілометрів. З перших же кроків уламки почали колоти ступні крізь тонкі підошви на черевиках. Крок за кроком на них утворювались все нові й дірки, які дедалі частіше супроводжувались багряними плямами. Поступово черевики перетворились на діряві підошви, що вже ніяк не захищали від скла і ледь тримались шнурками на нозі. Тоді у справу йшли уривки джинсів, які ставали намотками на ступні, доки в них не набиралось купа дрібних уламків, що лиш погіршували б справу. Після кількох падінь стало зрозуміло, що ліпше не займати тканину вище колін та сорочку, котра мінімально, але рятувала у таких ситуаціях. Зрештою, він залишився босоніж…

Увесь час його переслідував страшний біль. Кожен крок давався з величезними муками та ненавистю. Ненавистю до болю, скла, недосяжного мосту, веж по той бік каньйону, і найголовніше до спогадів, які раптом ніби постали перед очима. Він бачив молоду дівчину в білій сукні, що зі сльозами щастя на очах промовляла слова любові до нього, а він сам не відчував нічого крім вигаданого ним фальшивого почуття. І відповідав порожніми словами про кохання, обманюючи тим самим її та самого себе. А далі йшли дні й роки, що минали у роботі, якої ніколи не хотів, та з жінкою, яку ніколи не кохав і в глибині душі щиро ненавидів. Кожне її слово, кожна посмішка, кожен поцілунок – щирий і люблячий – викликали лють і відразу. Лють до неї та відразу до себе, який був надто слабким, аби перервати цей зв’язок. Так тривало довгі роки, але тоді з’явилась Оксана...

З останніх сил він доповзав до краю пустелі. Білий, немов з місячного каменю, міст став справжнім прихистком для скривавленого каліки. Спершись на один з блоків, він зірвав з себе сорочку і з останніх сил розірвав її навпіл, після чого перемотав уривками зранені ступні. Втрата крові посилила спрагу, що давала про себе знати ще при підйомі на вершину провалля.

«Не потонув, а помер від спраги», — промайнула легка посмішка сухими губами. Після чого перевірив невеликі рани, на які не стало тканини. Зібравши з них трохи крові, він підніс руку до рота і змастив губи цим темно багряним напоєм, залишивши трохи всередину.

«Щоб подолати спрагу досить випити зовсім трохи води та змочити губи, аби організм відчув в собі рідину», — пригадались слова маленької Оксанки, що переповідала один з уроків у дитсадку.

«Оксанка... Божий дар, що незаслужено дістався такому грішнику, як я», — подумав скривавлений батько. Звідтоді як вона народилась, все стало геть іншим. На місце ненависті до дружини, прийшла щира дружба і вдячність за появу цього малого янголяти. А на замість презирства до себе лише каяття за минулі помилки. Вона стала променем світла в тому світі, де, як здавалося, давно забули про сонце.

Як не дивно, та попри те, що міст був дорогою через провалля, вітру на ньому геть не відчувалось. Існував лише спокій, який ніби йшов від сніжно білого каміння. Здавалось, що навіть рани від скла при переході припиняли боліти. Це дозволяло з кожним кроком йти все швидше і впевненіше. За пів години міст лишився позаду. Перед батьком, що шукав свою доньку постало те саме місто, до якого він так довго і тяжко добирався.

Усі вежі були з’єднані між собою невеличкими переходами, що розташовувались десь посередині кожної з них. Самі ж будівлі зблизька виявились трохи іншими, ніж це видавалось на відстані. Так, кожна з них була прикрашена дивовижними символами та орнаментами, вирізьбленими в стінах веж. Здавалось, це була якась прадавня мова. Старша за будь-яку, відому людині. Іншою особливістю веж було те, що жодна з них не мала входу на рівні землі й потрапити всередину якоїсь з них можна було лише зі сходів, котрі часто немов змії обвивали їх довкола та впивались в отвір шахти, чи то коридору, який виходив назовні.

Але найзагадковішою особливістю кожної вежі був її голос. Це не було схоже на слова чи якісь відомі звуки. Це було щось телепатичне, що оминало вуха і лунало прямо в голові. Співало і намагалось щось сказати. Цей спів діяв дуже гіпнотично. І чим ближче був центр міста, тим більша кількість голосів зливалась в єдиному багатоголоссі та резонансом вливалась у думки. Та знов і знов повертали у спогади про давно минулі дні.

Він бачив жінку, що помирала від раку. Жінку, котру він ніколи не кохав, але котра стала йому вірним другом, подарувала прекрасну доньку, а разом з нею бажання жити далі. На руках в нього плакала Оксанка, яку він з усіх сил намагався заспокоїти. Його серце краялось. Але не тільки від болю втрати, а й від сорому. Страшного, нелюдського сорому, який він терпів за те, що бачачи, як помирає його дружина, він відчував… полегшення... Невже по стількох роках він глибоко в душі досі її ненавидів? Невже він продовжував брехати самому собі? Дружині? Оксані?

«Невже я так нічому й не навчився?», — заплакав зранений і стомлений чоловік на верхівці найвищої вежі міста. – «Пробачте мені! Благаю, пробачте! Мені так шкода!».

...У лікарні йшов звичайний будній день. Час від часу приїжджали карети швидкої допомоги. Одні здати зміну, інші заправитись. Зрідка підвозили й хворих. В кожного була своя рутина. За нею не завжди помічаєш якісь дрібні деталі. Такі як молодий чоловік на ґанку, який потрапив з донькою в аварію і, врятувавши її, ледь сам не потонув у крижаній лютневій воді. А після цього пройшов страшним шляхом спокути, сповненим болем й стражданнями, аби повернутись пробаченим із міста довгих коридорів...

 

© Олександр ВАЙС