Козацькі хрести

Доля і Недоля — дві сестри. Котра з них погляне в степу на козака — то одному Господу відомо. Коли доля — то щастя. А що, коли недоля?.. Еге! Ось-но, викопають шаблями побратими могили та й поховають братчиків. Коли сам козак загинув в бою — лежатиме під небом поки не знайдуть свої. А знайдуть — то наносять шапками могилу над лицарем.

Як там у думі співається: «Тогді ж то козаки штихами суходіл копали, шликами землю виносили». І на тих могилах ставили хрести. Та білі прапори як символ лицарської честі. Отож де вряд, а де поодиноко у степах, стояли хрести на тих могилах. Ті з козаків, хто на хуторах доживав до старості, ще за життя собі хрест кам’яний самі робили.

- Діду, а де ж у нашому селі могили тих козаків, що тут жили?

- Там, на горі понад річкою.

- А хрести де?

- У фундаменті старого колгоспного корівника.

- Так ось чому він "корівник на хрестах"...

- Отак по багатьох селах. Лежать ті хрести побиті, а де і цілі. Лежать в фундаментах корівників, свинарників, польових станів...

Історія пишеться на цвинтарі. Там писане датування і прізвища. Нема найстарішого цвинтаря — то і нема найстарішої сторінки історії. І вже можна датувати його як дароване від чужих царів і цариць. У священника Іващенка про Чорний ліс сказано: «Описываемый нами край заключает в себе одиннадцать селений и деревень и семь урочищ, носящих название прежде бывших заселений». Як там у Миколи Гоголя: «А хто їх знає! У нас їх по всьому степу: що байрак, то й козак». Нерідко дати на кам’яних хрестах були давніші за офіційні дати заснування сіл і містечок.

Недарма за часів СССР так боролися з народною пам’яттю. Законодавство дозволяло знищувати цвинтар через 25 років після останнього поховання. Мало хто вже переховував, а у більшості випадків і не було кому. Хрести козацькі в фундаментах... Канави з померлими у Голодомор розрівняні.

Одна з найстаріших згадок дитинства про похорон. На старому цвинтарі у Бобринці біля сільгосптехніки хоронили літнього пана. Шестирічним хлопчаком розглядав з краю цвинтаря сумну подію. Як раптом заграв оркестр. І не похоронний марш заграв, а гопака. Гучно, виразно, дзвінко. Здалося, що у світі все завмерло. І тільки гопак у вихорі танцю підіймався над цвинтарем, Бобринцем, Сугоклією, нашим степом. І у тому вихорі забирав з собою дідову Душу. Хто вже взнає, що то за старого козака хоронили? І що він творив за свого життя? І того дубового хреста не знайти... Лиш в пам’яті та подія як червона нитка чогось непересічного й українського...

 

© Юрій ФОМЕНКО