Снайпер

Після повернення з фронту всі адаптувалися по-різному. Хтось починав пиячити ще на базі, а потім їхав "наздоганяти" в місто. Масово йшли в лазню. Бабії перед цим ще й ретельно голилися, і на всій території лунало: «Сонечко, я вже приїхав!» і «Куди під'їхати?». Сімейні тихо їхали додому - до дружин і дітей. Вони вже передчували теплу, напахчену парфумами і мокру від сліз щоку дружини і гучне «Тато приїхав!!!» з порога.

Снайпер ГШР (група швидкого реагування) Данило Цупко, позивний "Сич", завжди йшов у сортир. Це був відпрацьований ритуал. Він брав ключ у майора Фоменко, що завжди супроводжувалося жартами оточуючих бійців: "видать накопичилося", "розтяжку з дупи зняв?", «Рулон хочеш? Бери два!», тощо. Лише Фоменко (ветеран Афгану) нічого не говорив. Він мовчки давав ключ і уважно дивився на Сича. Сьогодні подивився з тривогою:
- Даню, до вечора повернеш?
- Звичайно, Андрію Миколайовичу.
- Ну ти дивись там... Коротше, сам знаєш.
- Я в порядку, Андрію Миколайовичу.
Сич зайшов у туалет, де була ще душова кабінка та пральна машина, і замкнув двері. Він зняв з себе весь одяг і акуратно склав на підлогу. Брудні, просолені потом камуфляжні ганчірки виглядали як шкура гієни.
- Тепер можна подивитися в дзеркало... М-да... Ну і пика! Найгірше виглядали очі. Вони були примружені, ніби залиті бетоном, зіниці - як шурупи.
Сич зробив кілька вправ, розслаблюючи м'язи обличчя. Корчив гримаси, посміхався, пообертав очима - стало трохи краще. Він відкрутив кран і видивляся на воду як на божество. Струмінь мирно дзюрчав, ударяючись об раковину, голова була порожньою. Два тижні. Він був на фронті два тижні. Бувало й більше, але ці виявилися особливо мерзенними. А починалося все не так вже й погано...
Комбат викликав їх тоді вранці, в понеділок:
- Коротше, є для вас завдання. Петренка знаєте? Знаєте. Він командир блокпосту в Калині чи Калинці, як її там, хрін розбереш... Донецька область, 30 км від Горлівки. Пост 354. Територія - наша, сепарів відтіль місяця півтора тому погнали. Але вони ночами приходять і наших кошмарять. То з автомата стрельнуть, то з підствольника... Причому, суки, заходять між постом і селом, щоб "отвєтка" в село потрапила. Або - між постом і висоткою, там теж наші стоять. Коротше, геморой. Я їм казав секрети виставити, ну там, засідку зробити. Але у них хлопці – не навчені. Їдьте, розберіться. Хлопці там - хороші, але досвіду немає зовсім. Петренкові - привіт від мене. До речі, Сичу, щодо твоєї гвинтівки, хлопці- волонтери вже працюють, гроші вже зібрали, днями куплять - "Ремінгтон", калібр 300 "Він Маг", з Ніконівською оптикою. Все як треба. Але зараз поїдеш зі своєю СВД. Що вдієш, знаю, що гівно старе. Працюємо. Все буде...
День пройшов у зборах. Чиста форма, наколінники, новий каремат (волонтери підігнали), рації зарядити, продукти зібрати, аптечку оновити. З бази навіть не виїхав. А куди їхати? До кого? Знайомих у Січеславі небагато.
Сім'ї у Сича не було: з дружиною розлучився 8 років тому, донечці – 15 років уже. Вони в Києві живуть. Бачаться рідко. Сич був раніше інженером з техніки безпеки. Був свій бізнес. Не вийшло. Думав за кордон податися. А тут - Майдан, потім - війна. Що війна буде, Сич зрозумів давно, коли ще в 2010 р. в Донецьку обізвали "бандерівцем" тільки за те, що сперечався з місцевим (через місце на парковці) українською мовою. Обізвав якийсь дідуган з медалями, його підтримала місцева гопота в шльопанцях на босу ногу, в засмальцьованих спортивних костюмчиках... Весело було. Власне з військових навичок у нього була тільки термінова строкова служба (вважай, нульовий досвід) і, що набагато важливіше, КМС зі стрільби (після інституту захоплювався). Тому в батальйоні його призначили снайпером. Дали стару, 1974 р. випуску, СВД-шку, зношену, мабуть, не чищену роками, кучність - ніяка. Просив нормальну гвинтівку, обіцяють вже 2 місяці .
Вранці у вівторок їхня п'ятірка виїхала на точку. П'ять бійців-добровольців: Сич - снайпер, командир групи; Мічений - кулеметник з РПК; Тор - гранатометник з РПГ; Майстер – сапер; Буддист – медик (санітаром на швидкій працював). Сича завжди приколювало, що на цій війні всі мають клички, як в індіанців. Індіанці на стежці війни. І ще він помітив, що найщасливішими, найхоробрішими і найвитривалішими бійцями були ті, хто раніше вважалися невдахами (не при справах, не при грошах), як і він сам.
Дивна була війна. Дітки й бабусі збирали гроші на снайперські гвинтівк,а тисячі танків стояли на консерваційних стоянках, і бійці воювали на мінівенах від Фольксвагена. Війна, де колишні банківські клерки проводили геніальні операції проти російського спецназу, а генерали "зливали інфу" ворогові. На блокпост приїхали надвечір. Навколишній пейзаж виглядав мов державний прапор. Жовті осінні поля під чистим блакитним небом. Ні диму, ні хмаринки. Сич згадав слова Давида, грузинського волонтера «Україна - прекрасне місце, за яке варто поборотися!». Цікаво, де грузин Давид зараз, начебто на Маріупольський напрямок збирався? Праворуч, кілометрів за тридцять - Горлівка, її не видно, ліворуч - село Калина, позаду - висотка 147, на ній взвод стрільців, пара танків і зенітне знаряддя ЗУ-23.
За чаєм командир блокпосту Петренко, 40-річний дядько з чистими дитячими очима, якого всі називали Геннадіч, розповів, що майже кожного вечора з настанням темряви, приходять малі групи сепарів і з різних точок проводять обстріли. В-основному з боку села, чи з балки, яка пролягла між блокпостом і висоткою. В обох випадках стріляти у відповідь - ризиковано, можна влучити або в своїх на висотці, або - в село. Загалом обходилося без втрат, але три дні тому сепари влучили з підствольника просто в кулеметне гніздо.У підсумку - двоє "300-их".
Сич скептично оглянув позиції. Блокпост вибудуваний з грубо складених бетонних плит. Одне влучення з РПГ-7 або "Мухи" і вони там, всередині, всі загинуть. Окопи вириті екскаватором, але бруствери не укріплені ні деревом, ні покришками, вогневі щілини такі великі, що в них - лелека пролетить на бриючому. Бійці на позиції курять, кухня - не замаскована, димить так, що за кілометри видно. В 50-ти метрах від блокпосту з двох сторін - лісопосадки, за ними ворожа рота підійде так, що ніхто не побачить. Сортиру немає, бійці ходять в поле, слугуючи прекрасними мішенями для снайперів.
Пощастило їм, що сепари теж довбаки попалися, а то винесли б їх усіх тут за ніч до чортів у пекло. Навіть висотка не допомогла б, ЗУ-23 розташована так високо, що територію не покриває. Намагаючись бути якомога дипломатичнішим, Сич вказав на діри в обороні, накидав список необхідних заходів: дообладнати вогневі точки, обкласти бетонну будку блокпосту мішками з піском, заховати кухню в бліндаж, вирубати посадки... Роботи буде багато. Сподіваюся, встигнемо.
Ніч пройшла спокійно, Сич до третьої ранку витріщався в нічний приціл СВД, періодично криючи матюками мудаків з висотки, які для забави кожні 10-15 хвилин запускали освітлювальні ракети. Фільмів про Сталінград надивилися чи що? ХХІ ст., блядь, нічники є, в них і дивіться! Чого ракетами балуватися?! Однаково нічого не видно... До речі, з ними теж треба поговорити, щоб ЗУ-шку переставили і, в разі чого, підтримали вогнем. Передавши чергування Міченому і Буддисту, Сич разом з Тором і Майстром, що провів день за кермом, спустилися в землянку, де повалилися в чиїсь спальники і миттєво поснули. Сичу наснився дивний сон.
Липневі сутінки на дачі в селі. Вони з дружиною пили чай на веранді. З'явилося відчуття неспокою, дрімучої прихованої тривоги, що переходить у жах. Він і дружина не змовляючись схопили АКМ-и, які чомусь лежали на столі, і побігли на задній двір. Чомусь замість городу там виявився обрив, на краю якого їхня дочка Оксана розмовляла з якимись дивними людьми. Чоловіки старі й молоді одягнені по-різному, пара гопників, одна жінка з дитиною. Вони з дружиною бігли швидко з автоматами напоготів. Йому хотілося кричати: «Оксанко, тікай!», але з горла виривався лише жалюгідний хрип. І тут вся компанія повернулася до них обличчями, і Сич прокинувся від власного крику. У землянці було майже темно, тьмяно відсвічували вогники рації і матово блищала зброя. Коли пройшов сонний параліч, Сич вийшов відлити. Зовні було спокійно, лише неголосно перемовлялися бійці на постах, і мовчки світилися на небі величезні сільські зірки. Зрошуючи землю, Сич намагався зрозуміти, що, власне, було таким страшним в цих людях із його сну. Гаразд, спати треба, завтра роботи проводити. Фортифікаційні. Слівце ж яке! З висотки пустили чергову освітлювальну ракету. Мудаки, сто чортів їм у печінки!
Наступний день пройшов за важкою роботою. Розбившись на групи, бійці укріплювали і поглиблювали окопи, облаштовували вогневі точки, бензопилами валили дерева лісопосадок. Дерев було шкода, вони - не винні в тому, що люди вирішили вбивати один одного, але Сич втішав себе тим, що закінчивши війну, він обов'язково приїде сюди з друзями і посадить нові деревця. Піднявшись на висотку, Сич познайомився з місцевим командиром, засмиканим мужичком із позивним "Бен". Переставили зенітку, навели приціл на балку. Домовилися, що в разі нападу, Сич буде вказувати позиції сепаратистів червоною ракетою. Поїли сала, випили чаю, пожартували про ПТН-ПНХ. Вечоріє - треба повертатися до себе на пост. Спускаючись з висотки, Сич вловив відблиск на сільській церкві, що стояла за півкілометра перед постом. Постояв, подивився - нічого. Може, здалося. А може дзвін зблиснув в каплиці. А може... хто його знає? Сич пошкодував, що залишив гвинтівку на посту і ходив лише з ПМ-ом і парою гранат. Хоча на гвинтівці у нього все одно стоїть нічний приціл, який нічого не вартий при денному світлі.
Наступні дні і ночі були схожі один на одного як цуценята вуличної сучки. Вдень - риття окопів, розчищення чагарнику, установка розтяжок і пасток, вночі - пильнування у засідках з виряченими совиними очима. Виснажилися, осоловіли від недосипання, а найприкріше, що - даремно. На ділянці тихо, як в санаторії. Навколо сусіди стріляють, воюють потихеньку, навіть вдень буває, а у них - жодна собака не пролізла за тиждень. Сич поділився підозрами з хлопцями і вони погодилися, що хтось явно злив інфу про їхню присутність противнику.
- Я не думаю, що свої, може хтось із села. Я цим хлопцям довіряю. – Буддист, як завжди, був ідеалістом.
- А я ось нікому не довіряю! - Мічений був у своєму амплуа злого лайна.
Тор почав з ним сперечатися, Майстер мовчав.
- Довіряй, але - перевіряй. - Підсумовував Сич. - Коротше, цирк влаштуємо. Повантажимося завтра і поїдемо для виду. По дорозі ми тихо зійдемо і... - в балку. Там, в кущах, замаскуємося. Майстер машину обхідною дорогою на висотку зажене, Бена їхнього і розрахунок ЗУ-шки попередить, а ввечері до нас спуститься. Якщо спостерігають з полів або з села, то вирішать, що ми поїхали з кінцями. А ми - тут, чекаємо з квіточками. Знати про це будуть тільки Петренко, Бен і хлопці з ЗУ.
Все пройшло гладенько. Увечері вони, чудово замасковані за кущами, перекрили балку. Ніч видалася тепла і особливо прекрасна: Оріон розлігся на пів-неба, цвіркуни завели знайому з дитинства пісню, лисиця кілька разів пробігла з глухим скавучанням. Всі трохи розслабилися, тому Сич дещо здивувався, коли в черговий раз оглядаючи околиці, побачив у зеленому кільцеві ПНВ силует, схожий на людський. Він не став поспішати. Припавши до окуляра, повів гвинтівкою вліво і вправо. Точно! Ще силуетик, ще 3-4. Йдуть пригнувшись, дистанція метрів 120. Зупинилися, пірнули в кущі з боку поста. Мабуть, шукають позицію для обстрілу. Сич акуратно натиснув на кнопку тангети і тихо, виразно промовив:
- Контакт, на 2 години, дистанція 120 метрів. Йдуть до посту.
Всі підтвердили прийом. Тор, у якого був маленький приборчик нічного бачення, прошипів:
- Я їх теж бачив, буду наводити Міченого.
Серце Сича спочатку закалатало як перепілка, потім почало заспокоюватися, увімкнулася бойова метка думка та інстинкт мисливця, хоч він взагалі не полював до війни - звірят було завжди шкода. Він знову заговорив у рацію:
-Всім чекати! Зараз їх не бачимо, почнемо стріляти - тільки налякаємо. Будемо гасити при відході.
Забурчали тихо, про себе, але погодилися. Всі розуміли, що сепари можуть накоїти лиха при обстрілі блокпосту, але, повідомляти пост заздалегідь, означало викликати масову стрілянину з усіма наслідками. А сепари вшиються під шумок. До серйозних докорів сумління не дійшло. Мабуть, один з нападників зачепив розтяжку зі світло-шумовою ракетою. На 2 години зі свистом полетіли в небо кульки світла. З блокпосту спочатку нерішуче, а потім з усе більшим завзяттям застукав кулемет. Сич знову побачив фігурки в прицілі: цього разу метрах в 70-ти, мабуть, вони вирішили дати втікача балкою, щоб залишитися невидимими для кулеметника. Хоча – ні, стривайте! Одна з фігурок завмерла, приладжуючись до автомата з підствольником. Перебуваючи на дні балки, поза досяжністю вогню з блокпосту, він цілком міг поцілити в окопи за навісною траєкторією. Мабуть, витріщався в темряві на шкалу наведення ГП.
Сич на віддиху навів приціл на центр тулуба ворога, знята з запобіжника СВД зручно лежала на скачаному спальнику. Як там нас інструктор вчила - «затримали подих, рівна мушка, плавний спуск, постріл повинен бути несподіваним»...
Дзвінкий удар по вухах. Приціл різко підстрибнув угору, але все одно було видно, як фігурка сіпнулася, впала на бік, відразу ставши плоскою і жалюгідною. Поруч, немов відбійний молоток, запрацюв Мічений. У перервах між чергами чулося матюччя Тора. Пора ходити козирями. На висотці вже напевно роздуплились і чекають. Ракета лежала поруч. Сич смикнув за шнур і шипляча червона стерва полетіла в бік фігурок,що йшли балкою в чагарник. Вони, до речі, вже майже вийшли із зони ураження. Майже.
На висотці палахкотіло жовтим вогнем. За півсекунди накрило пекельним тріском. У балку вдарило зі страшною силою, посипалися іскри і полетіли вгору 23-х-міліметрові снаряди, що зрикошетили. Потім ще і ще. Вуха вже не слухали нічого, тільки віддавали болем при кожному вибуху.
Вогонь припинився також раптово. Стало тихо. Сич передав на пост і на висотку, що вони виходять із засідки. І тільки коли всі по три рази підтвердили отримання, вивів групу до посту. Шукати трупи ворогів в темряві серед розтяжок було нерозумно. Нікуди вони не подінуться...
Сич виринув із спогадів. Він сидів на унітазі, в позі Роденівського "Мислителя". У вухах ще гриміли залпи зенітки. В принципі зрозуміло, чому він любить відсиджуватися тут. Тихо. Ніхто не бачить. Відчуття захищеності в чотирьох стінах. На фронті неможливо сховатися, усамітнитися. Солдат весь час під наглядом. Навіть, коли йдеш справить потребу в полі, боїшся, що тебе накриє снарядом чи дістане снайпер. Або сидячого навпочіпки пристрелять свої ж, прийнявши з переляку за ворога. Таке теж бувало. Зовсім кепсько, якщо знайдуть мертвим у власному лайні, зі спущеними штаньми. Він злив воду, ніби змиваючи стрес разом зі спогадами. Очі втупилися в кахлі під раковиною, вкриті строкатими плямами іржі. Як тести Рошраха. «Що ви бачите в цій плямі?» Трупи, я бачу трупи...
Вони вирушили шукати трупи вранці. Йшли обережно, прикриваючи один одного. Сич взяв з собою 12- метровий моток армованої мотузки. Перший "жмур" був там, де йому і належало бути - в 75-ти метрах від місця засідки. Лежав на лівому боці, поклавши витягнуту руку на автомат. Листя під ногами - розворушене, мабуть, брикався. Вхідний отвір від СВД - праворуч, на рівні печінки. Крові небагато. Ноги акуратно обв'язали мотузкою і, лежачи, почали тягнути труп на себе. Ідіотських питань типу «а навіщо ви його тягнете?» ніхто не видавав. Всі знали історії про заміновані трупи, які вибухали при перевертанні, і про упертих пацанів, які вмираючи затискували в кулаці Ф-1 з витягненої чекою.
Обійшлося. Очевидно, не до цього було. Убитий виявився хлопчиною років 25-ти із зовнішністю сільського п'янички. "Розвантажка", одягнена на темний спортивний костюм, і китайські кеди доповнювали образ. На правій руці - тюремна наколка – перстень, зафарбований білою смужкою з правого верхнього кута в нижній лівий кут, і купол зверху. Тор посміхнувся:
- Пацан, по ходу, борзо пройшов " малолітку". Ясен перець, документів нема.
Другий лежав обличчям вниз, судячи з усього, помер відразу. Черга із РПК прошила спину. Коли відтягли, перекинули і подивились, виявився чоловіком "благообразним", з бородою, із тих "русскіймір, снамібог, ісконо-посконе, кримнаш". Його трохи псували розбиті на обличчі окуляри, і кров рясно залила бороду. Форма - німецька, "флектарн", її обидві сторони активно використовують. Решта двоє лежать поруч, метрах за 20-ть, видно потрапили під роздачу 23-х-міліметрових снарядів ЗУ. Їх розвернуло так, що навіть бувалий Майстер крякнув, а Тор розлучився зі сніданком (він завжди слабував шлунком. Мухи відігравали в антуражі не останню роль і, так само, не сприяли облагороджуванню загальної картини. Дивно, Сич міг покластися, що вже бачив цих людей. Правда, не міг згадати - де...
Вони виїхали з поста через пару годин. Вже потім Сич дізнався по телефону від Петренко, що СБУ в той день заарештувала якогось суб'єкта, доставленого в лікарню Артемівська з численними осколковими пораненнями спини і дупи, який виявився вчителем математики з села Калина. Учитель не зміг дати зрозумілої відповіді на запитання про обставини свого поранення і, після "душевного підходу" з боку оперів СБУ, зізнався, що брав участь у нападі на блокпост 354 за намовою і благославления місцевого попа - отця Алексія. Шмон, влаштований в каплиці Калинською церкви, незважаючи на протести місцевих вірян, виявив прекрасний склад боєприпасів і підзорну трубу з 40-кратним збільшенням, з якої пост прекрасно проглядався. (Сич посміхнувся, згадавши відблиск). На жаль, мабуть, запідозривши недобре, батюшка встиг утекти в Горлівку. А може його попередили, хто знає...
Назад їхали в піднесеному настрої. Сич дозволив хлопцям (ну і собі теж) трохи випити. Непитущого Буддіста посадили за кермо. Згодом Сич думав, що, коли б послав за кермо Майстра, який знав дорогу краще, все, можливо, було б інакше... Вони самі не помітили, як заблукали, мабуть, в Артемівську повернули не туди. Після години їзди вибрались на блокпост хлопців з Кіровоградського батальйону територіальної оборони. Вони там тримали кругову і мало не відкрили вогонь. Потім, побачивши рідну форму, жовто-блакитні прапори на шевронах і перевіривши документи, заспокоїлися:
- Ви на підмогу їдете ?! (З міста попереду долинала стрілянина)
- Кому на підмогу ?! Що у вас за стрілянина?
- Та, сепари з чеченами із міста прориваються, у них - БТР-и. 171-й пост винесли, там - п'ятеро "двохсотих", "трьохсотий"... Хлопці думали, що наші їдуть ... Вони зараз в місті загрузли. З вашого батальйону там теж є хлопці.
Рішення їхати вперед прийняли відразу, не змовляючись. Сич, ламаючи нігті, на ходу зняв нічний приціл і поставив звичайний ПСО -1. Він розумів, що без пристрілки не обійтися, але, принаймні, хоч щось... Поки він порався, доїхали до центру. Судячи з акустики, бій ішов поруч. Зустріли бійців Правого Сектору, вони змійкою стояли біля забору перед школою. Командир "правосєков" на прізвисько Пірат, дійсно схожий на пірата у чорній бандані з зеленими черепами, швидко змалював ситуацію:

- У них два БТР-и, чоловік 15-20, схоже - чечени. Досвідчені. Воюють малими групами, по 3-5 чоловік. Явно намагаються прорватися і вийти з міста. Але, якщо не зможуть, напевно, будуть брати заручників. Від школи ми їх ледве відігнали, але там далі - приватні будинки. Скільки вас?
- 5 чоловік. РПГ, РП, і ще троє.
- РПГ - це добре! Четверо чеченів у будівлі дитсадка засіли, слава богу, порожньому. Зможете по паралельній вулиці їм у тил зайти і довбонути пару разів?
- Без питань!
- Вони звідти всю вулицю прострілюють, від паркану відірватися не можемо. І - уважніше, БТР-и їхні кудись поділися. Не видно…
Сич взяв Тора і одного "правосека" з місцевих - дорогу показувати. Вітя, хлопчина років 20-ти, явно хвилювався, пригинався при кожному пострілі (очевидно, перший бій) і нервово водив туди-сюди стволом автомата часів Бандери.
- Це у тебе ППШ?- Сич не зміг стримати посмішку.
-ППС. Пістолет-кулемет Судаєва. Від прадіда залишився.
- Ну, ти й бандерівець,- потомствений!
- Та ні. Прадід трактористом був. Автомат у полі знайшов. Уже після війни. Ось... Прийшли. Тут - через дорогу, через скверик - вийдемо до дитячого садочку. Звідтіля можна РПГ-шкой шарахнути.
Огледілись: наче тихо. Перехрестя. Зліва - хрущовка п'ятиповерхова, машини припарковані. Справа - скверик зачуханий, за ним - парканчик дротовий, кущики зелені. А за кущиками - дах, мабуть, - садок. З його боку ПК працює. І ще щось, на АК-74 схоже. Стріляє, мабуть, по" правосеках" за парканом. В принципі, можна буде з-за кущів стрельнути. Вони не дуже високі - метра півтора.
- Ну добре, йдіть, я прикрию! - Сич повів стволом, не відзначив руху, і Тор з Вітею перебігли дорогу. Зайняли позицію у скверику. Тор махнув рукою, мовляв, - давай до нас!
Перебігаючи дорогу, Сич почув звук ліворуч біля хрущоби, ніби рація пискнула. Він рефлекторно обернувся на ходу, але лише для того, щоб побачити спалах під будинком. Гвинтівка в руках вибухнула фонтаном іскр, одночасно щось боляче вдарило у підборіддя, а в груди немов засандалили лом. Тіло перетворилося на будівлю з пошкоджених нервів, в храм, де на всіх мовах славили каліцтва і муки. Він дерев'яно звалився спиною і потилицею на асфальт і не міг дихати.
Так було в дитинстві, коли він, п'ятирічний малюк, видряпався на сходи, тягнучи за собою велосипед, сів на нього і, замість того, щоб поїхати вперед по коридору, скотився вниз кам'яними сходами. Мама підскочила до нього, але не могла втішити, - тіло зайшлося від болю в німому крику...
Ну от і все. Розум працював на усвідомлення того, що це відбувається з ним насправді, тут і зараз. Смерть... До вух донеслися ще черги і цямкання куль зовсім поруч. Минуло декілька секунд, і він зміг видихнути. Ще трохи і можна ворушити руками. Сич повернув голову і побачив, як Тор, тримаючись за груди, падає на лівий бік. Поруч упав його РПГ-7, з гранатою в стволі. Вітя осів біля паркану, стара радянська каска насунулася йому на обличчя, і з-під неї часто закапало.
Накрили їх зліва два кулеметники з ПК та РПК. Чечени ховалися під балконом першого поверху за старою чорною "Волгою". Пропустили їх. Дали зробити перебіжку. І – вломили! Тепер вони спостерігали за поваленими ворогами, і Сич не міг зрозуміти, чому його не добивають. Потім дійшло -його ж вважають мертвим! Після черги з ПК - не виживають. Так, до речі, а чому він не помер? Відповідь валялась поруч - СВД. Дві кулі увійшли в затвор під кутом, розпатрали гвинтівку, вибили її з рук Сича (по підборіддю він отримав краєм прицілу) і, вже ослаблені, засіли в бронику. А ще одна куля пройшла по трицепсу правої руки, але, мабуть, не сильно глибоко - кістка не зачеплена. Відчув шалене бажання - вижити і знищити.

Можна, звичайно, прикинутися мертвим, але… Вони будуть міняти позицію. Два рази йому таке не прокотить. Може захочуть взяти зброю. Доб'ють. Відкотитися, відбігти - не варіант - місце прострілюється. Він живий, бо його частково прикривають дитячі гойдалки і бровка тротуару. Можна кинути гранату... Ні, з такою рукою і ледве дихаючи, не докинути. Блиснула думка: а РПГ Тора?! Ось же він, лежить за два метри! Заряджений. Потрібно тільки почекати, поки вони відволічуться. Вони бачать тільки його ноги. Напевно... Намагаючись не смикати нижньою частиною тіла, він потягнувся до ременя гранатомета. Повільно, ніби уві сні, потягнув його до себе. Через півхвилини стовбур вже холодив обдерту долоню. Обережно звів пускач. І в цей момент один чечен щось схвильовано крикнув іншому. Руки, випереджаючи мізки, підкинули зброю, він ривком сів і, майже не цілячись, натиснув на пуск. Стукнуло по вухах немов лопатою. У "Волзі" вилетіли разом з іскрами і димом всі стекла, і відкрилася передня права дверця. Ще секунди дві навколо падали дрібні осколки. Час втрачати не можна. Нічого, що очі сльозяться від пилу, вуха не чують, дихається з великими труднощами, з руки кров капає. Мозок працює на ручному управлінні, але - чітко. Дістати гранату з рюкзака Тора. Загнати її в ствол. Звести курок. Відмінно! На ватяних ногах він підійшов до парканчика. Ех, вати б зараз у вуха - глухнути не хотілося. Приціл - у вікно садка (покійний Вітька клявся, що там немає діточок). Дистанція - 50 метрів, навскоси, з вікна працює кулемет. Цілимося: рівна мушка, плавний спуск. Постріл! Дах садка злетів угору шматками. З вікна вилетів квітковий горщик, хмара бурого диму і кевларова каска. З-за рогу садка викотив БТР. Вежа закрутилася, вишукуючи мету. Так, добре, що залишилася ще одна граната від РПГ...
Коли Сича знайшли свої, він сидів і, тримаючи голову Тора на колінах, намагався розстебнути його" розвантаження". Серце послухати. Це не мало сенсу - Олександр Дегтяренко, позивний "Тор", був мертвий. Множинні проникаючі поранення черевної порожнини та грудної клітки. Тор. Відмінний спец по" компах". Єдиний син. Пізня дитина.
- Ви вже бережіть Сашеньку, у мене, крім нього, нікого немає.
- Мамо, ти чого? Ми на полігоні стріляємо раз на місяць і все.
- Не хвилюйтеся, Олено Степанівно, він у штабі сидіти буде.
Сич нічого не чув, тому у відповідь на питання просто ствердно кивав головою. І всі вирішили, що це Тор підірвав кулеметників, чеченів у дитсадку і БТР, а потім загинув від випадкової кулі. Нехай думають так.
Увечері, коли вуха злегка відійшли, вони почули нестямні крики і плач з боку хрущовки, в якій була "ничка" чеченів. Там юрмилися роззяви, ліниво обертала мигавкою швидка, і санітари виносили з підвалу носилки: молода жінка та її трирічний син. Сичу здалося, що ноги несуть його мов по морському дну, а в голову засипали пісок. Все просто. Граната з його РПГ пробила скло "Волги", за якою ховалися чечени, змінила напрямок польоту вниз і здетонувала об стіну хрущовки. Кумулятивний струмінь, звичайно, не зміг би пробити товсту бетонну панель, але там було віконце. Маленьке таке, тонкою іржавою бляхою закрите. Віконце в підвал, де мирні жителі ховаються зазвичай від обстрілу.
Мати і син померли відразу - від снопа осколків. Разом. Притулившись один до одного. Кричати?! Битися головою об бетон?! Дістати чеку з гранати і, притиснувши її до грудей, зайти за ріг?! Замість цього він допомагав нести носилки до "швидкої", допоміг покласти їх всередину, навіть говорив щось заспокійливе сусідам. Перекурив з водієм «швидкої», поки підписувалися якісь документи. Загибла жінка здавалася знайомою.Водій бідкався:
- Морг - повний. Одинадцятий рейс роблю. Чечени, ваші хлопці, тепер ось цих знайшли... Прикинь, сусідка в підвал спустилася, консерви провідати після обстрілу, а тут - таке... Її першою на швидкій відвезли, відкачувати. Реанімація - заповнена, морг - повний... - Водій ніяково і часто кліпав.
Сич подумав, що заповнений морг цього маленького міста, відсотків на 60 його робота. Але не його вина. Сиділи б ці нелюди у своєму аулі - ніхто б і не постраждав. "Аллах-бабах" їм у печінки!
Він не зміг змусити себе поїхати поїхати на похорон Тора. Не зміг і все. Відправив Буддиста і Майстра. А вони з Міченим приєдналися до зведеної групі, яка шерстила довколишні села на предмет диверсійних груп супротивника. Одна групка чеченів таки змогла прорватися з міста...
- Сич, це ти там? Мічений наполегливо тарабанив у двері сортиру бази.
- Ну, я. А що?
- У сортир хочу!
- В інший іди. А цей - зайнятий!
- А шо там робиш стільки часу?
- В шашки граю.
- Ти шо, буксирний трос проковтнув?
- Ні, - православне немовля. Іди вже, будь ласка.
- Злий ти...
Почув Сич, як віддаляються кроки і шепіт Міченого: «Та в порядку він, в порядку». Мабуть Фоменко турбується. На розвідку послав.
Чеченів знайшли через 3 дня випадково. На один із блок-постів прийшов старий сторож з дачного селища, недалеко від лінії фронту, і повідомив. що бачив підозрілий БТР з озброєними бороданями. Поки там роздуплились, поки повідомили, поки їм передали,минуло ще кілька годин. Вночі вирішили не їхати, висунулися з ранку на двох позашляховиках і бортовому "УАЗику" з мінометом .Не доїжджаючи пару кілометрів до села зупинилися. Подзвонили сторожу. Він підійшов через годинку. Повільно йшов, городами. Сич захопив потужний бінокль, узяв "Ксюшу" (АКСУ- 74) з парою 45-патронних магазинів від РПК і позичив у одного з бійців телефон з Джи-Пі-Ес навігатором. Мічений був при повному параді зі своїм кулеметом. Утрьох зі сторожем вони спочатку йшли, а потім повзли через поля, кущі та яри і, нарешті, опинилися на горбку праворуч від села.
- Ось там дачні будиночки. Вони всі майже занедбані. Бачите великий будинок цегляний, перший, ліворуч від дороги? Це дача прокурора. Вони там засідку зробили. Мішків наносили з піском. Кулемет поставили на горищі. - Сторож виявився тямущим і уважним.
- А БТР де?
- А БТР вони у фермерському господарстві сховали. У коморі. Зіпсований він у них. Ледве-ледве їздить. Вони у фермера цього жеруть-п'ють кожен день.
- А фермер - сепар?
- Та ні! Який сепар?! Він - нормальний мужик. Змусили вони його. - Сторож осікся і спохмурнів.
Сич уважно озирнувся. До прокурорської дачі було метрів 200-ті. До фермера - 450.Позицію вороги вибрали прекрасну: з прокурорського будинку дорогу видно як на долоні, з горища прострілюється метрів на 700. І утекти завжди можна - городами. Якби не сторож, поклали б їх чечени з кулемета, додали б ще з-за паркану з підствольників і пішли б собі тихо за лінію фронту. А може залишилися б ще. Інших дурнів чекати. Але ось сторожа вони не врахували. І ще наш міномет у балці. У кожного, навіть найміцнішого сільського будинку, найслабше місце - дах. О, а ось і чечен! У дворик покурити вийшов. По кишенях себе плескає, сірники шукає. Нічого, зараз дамо прикурити! Сич передав докладні координати будинку мінометникам, отримав від них короткий "5 хвилин" і, поки вони готувалися, ще раз оглянув околиці.
Поля, небо, вересневе сонце. Ці місця завжди були полями битв. Ось окопи часів Другої світової війни, а до цього - Першої. Припилені дороги, по яких носилася кіннота Махна, червоних комісарів, татар, Мазепи, Київських князів... Горбок, на якому вони лежать, напевно, - курган. Люди весь час воювали, удобрювали кров'ю і потом цю землю, жили і вмирали за неї...
- "Починаємо концерт!" - прозвучало по рації і, застукотівши в балці, міномет перервав патетичні роздуми Сича. Міна лягла у дворику сусіда, метрах в 30-ти зліва від мети. Сич швидко передав поправку.Ще одна міна лягла позаду - на городі.Наступна вибила цеглини з паркану метрах в десяти. Ще поправочка. Четверта потрапила точно. В отворі горішнього вікна палахкотіло жовтим і летіли шматки черепиці. Вибачте, пане прокурор! Життя таке... У наступні 15 секунд ще 3 міни одна за одною потрапили в будинок: на першому поверсі щось рвонуло, білий кордітний дим змішався з цегляним пилом. Темні фігурки майнули через задній двір, але їх стеріг кулемет Міченого, який купчасто клав по 5-7 куль в кожнго противника. Мінометники теж не дрімали і, отримавши поправку, перетворили город прокурора на сад каміння.
Штурмова група тим часом висунулася на джипах і, в кількості 8 осіб, увірвалася в село. Будинок був зачищений гранатами. Сич та Мічений бігом перемістилися з кургану ближче до фермерського господарства, щоб прикрити просування групи вздовж вулиці. Мінометники чекали наказу. Сич бачив, як з фермерського будинку вискочили двоє, стрибнули в "Ниву", що стояла у дворі, і рвонули до виходу з села. Машина встигла проїхати метрів 20-ть. За цей час в неї розрядили 4 магазини з РПК і 2 від "Ксюхи"...
Через кілька годин вони сиділи в просторій кухні фермера і їли обід, що призначався для ворога. Сам ворог, в кількості 7 трупів, був складений драбинкою у дворі прокурорського будинку. Відірвані руки і ноги поклали поруч. Восьмий - поранений в "Ниві" з перев'язаною ногою і зв'язаними за спиною руками - сидів тут же, на підлозі, і мляво огризався на підколки бійців:
- Що, чечене, сала хочеш?
- Я - дагестанець і сало я не їм.
-Дивись, борзий який! А картоплю з кропом?
- Та на біса ви з ним розмовляєте?! Зараз СБУ приїде, нехай вони з ним і розбираються...
Фермер метушився, пригощав їх, просив спробувати і те і це, а його дочка сиділа і дивилася в простір незрячими очима.
Сич, Мічений і героїчний сторож вийшли на ганок "покурити":

-Діду, а що з нею?
- З ким? А, ну... це... - Сторож зашморгав очима туди-сюди і випалив як на сповіді:
- Ну, ці - чеченці, коли прийшли, грабували тут, людей залякували, дівок усіх попсували ...
- Цей теж? - Сич вказав на полоненого. Сторож нервово кивнув і завісився хмарою тютюнового диму.
- Ти, діду, не переживай, все буде добре.
З кухні долинув шум. Мічений і командир групи стояли один проти одного як готові зчепиться коти:
- Ти права не маєш, він - військовополонений, і його СБУ допитувати повинна!
- А у нас тут не війна, так, АТО - антитерористична операція. Хіба не чув? І це СБУ його брала? СБУ тут з автоматами бігала? СБУ це село звільняла? - Мічений тримав у руці шматок сала, яким натирав головку кулі.
- Ти мені голову не мороч... Наказ чув?! - Голос командира групи став зриватися.
- Знаєш, що я тобі скажу, командире, знаєш, як буде? Цю суку потримають трохи, підлікують навіть, ми ж - гуманні, а потім обміняють на якого-небудь нашого. І він ще з нами повоює. Ще наших покладе. А може поїде він до себе в Дагестан рідний. Там героєм буде, "бабки" йому дадуть. А потім ця війна скінчиться. І буде наш герой гордий такий ходити, на курорти їздити і на дівок наших отак, зі знанням справи, поглядати!
Командир відкрив рота, але осікся, наткнувшись на важкий незмигний погляд Сича. Решта бійців теж мовчали, утворивши півколо навколо командира. Всі тримали зброю. Фермер гладив по голові свою дочку, яка беззвучно ридала... Командир гепнувся за стіл, налив стопку горілки і випив залпом. Потім зосереджено почав заїдати і, дивлячись собі в тарілку, пробурчав:
- Та робіть ви, що хочете! Тільки в обличчя не стріляйте, занадто явно буде.
Мічений тим часом розвинув бурхливу діяльність. Він вставив змащений салом патрон в магазин, повісив "Ксюху" на шию і схопивши дагестанця за ноги, разом з іншим бійцем поволік його з дому:
- Тут "мочити" не будемо, нєфіг будинок бруднити.
Дагестанець не вимовляв ні слова, тільки обертав очима як скажений. Решта теж вийшли. Сич і командир сиділи за столом, мовчки відрізали сало і їли. Обидва здригнулися, коли пролунав постріл... Сич подивився на свій "Вікторінокс" - лезо було жирним від сала. Сам він був уже поголений, свіжий після душу, форма випрана, пахне "альпійськими луками", черевики начищені. Треба тільки вимити ніж з милом, обтерти насухо серветкою і можна починати життя знову. Він вийшов назовні. Сутеніло. Тепле повітря пахло життям і бензином. Фоменко сидів біля зброярки. Сич простягнув йому ключ від сортиру:
- Тримай!
- Ну як, оклигав?! Не треба, залиши ключ собі, я дублікат зробив. Поїхали зі мною в Січеслав, дружина з дітьми – в селі. Квартира - порожня. Відпочинеш кілька днів. По кафешках походимо. До речі, гвинтівка твоя прийшла – нова, красуня - зброя снайпера! І помічник у тебе буде – позивний "Спостерігач", у нього теж – снайперка, але напівавтомат. Все як у дорослих.
- Навідник у мене буде?! Тоді ще один доведеться зробити ...
- Що зробити?
- Дублікат ключа від сортиру.
Посміялися.
- У кінці тижня намічається якась передислокація. В Іловайськ їдемо. Бував там?
- Ні. Навіть не чув.
- Ну й хрін з ним. На місці розберемося...
Фоменко щось ще казав, щось хороше, але його слова зливалися в один приємний гул. Вони поїдуть до Січеслава, будуть пити пиво в літніх кафешках і дивитися на дівчат, що гуляють в яскравих сукнях, і на дітей, що граються в парках. Все буде добре.
P.S. Україна - прекрасна країна, за неї варто поборотися...

 

© Іраклі АНДРОНІКАШВІЛІ