Кодема - лист з війни

Швидкий потяг зі столиці на Дніпро колихав пасажирів і відстукував кілометри шляху. Серед тих пасажирів колихався по життю і я. За вікном краєвиди Черкащини - лани, села, ліси, знов лани, річки... Думки мінялись як краєвиди і плавно переходили у сон...

...Я вже не в потязі, а серед бахмутських степів, на Кодемі. Знову війна... Я на горі, де ще недавно командував опорником. Село, долина річки, попереду лани між лініями оборони. Там за ланами й селами видніють терикони... За майже 9 місяців я вивчив все.
Прифронтове село. В нім люди. Вони шукали спокій, а знайшли війну. В садках хати. В їх вікнах, що наглухо роз’єднують світи, ікони - останній захист від біди. Тут світло гасне з першими зірками, в надії заховатись від війни. У цих краях ніколи не було української влади. Вона і в Україні такою то неповністю була, а тут тим паче. Любити Батьківщину і продавати її - це різні речі. Схиляючись до другого, місцева влада вічно існувала. Тут люди уявляли майбутнє як минуле і чекали його. Воно все не приходило і врешті решт прийшло. Прийшло війною. І дехто, хто її чекав, знайшов тут вічний спокій. Навівши горе на тих, хто не хотів біди. Ніщо так не змушує задумуватись, як протилежний результат очікувань.
Земля між ліній оборони. А між тих ліній фермерські поля. Їх не забрати і не піти від них. Ото ж орють, сіють, косять між танків і гармат. Переді мною підірвані й підбиті дизеля у полі. Усі на косовиці. Посеред поля, напівпокошенім, напівзгорілім. Десь чути канонаду, але не видно вибухів. За полем полум’я, горить промзона і суха трава по випасам...
"Залізнична станція Шевченкове, зупинка стільки-но хвили..." – голос з репродуктора прогнав сон. Біля мене сидів хлопчик з ноутбуком на колінах і грав у гру. Він вів свій танк полями серед підбитої техніки в село, що виднілось на моніторі. Перенапружений увагою у грі, не то звільняв село, не то захоплював його, стріляючи без устану...
Я йшов своїм вагоном і сусіднім до буфета. Хто з пасажирів спав, хто щось читав, хто поринав в дискусії з сусідом. А хто, і дуже їх немало, дивились фільми про війну, насилля чи грали в ігри з тих же тем. В суспільстві норму пише більшість.
Швидкий потяг з столиці на Дніпро колихав пасажирів і відстукував кілометри шляху. В кінці вагону, склавши поряд милиці, у кріслі сидів солдат. Він їхав не на фронт, а вже додому із шпиталю. Його війна була не в моніторі, без права на запасне життя.
P.S. Із записної книжки пана Бродника.

 

© Юрко ФОМЕНКО