Полювання на качок

На відміну від рибалок, які хоч і слабенькі, а все таки траплялися в нашому роді, мисливців у нас взагалі не було ніяких. От і надумав я змінити цю традицію. Відгукнувся на пропозицію друзів - полювати на диких качок. Недільного дня в гумових чоботях, у вбранні, придатному для мисливства, під'їхав стареньким автомобілем "Москвич" до колгоспної контори. На ґанку сидів дід Ілько і читав пожовклу від часу газету...
— Мої вітання вам, діду!
— Доброго дня, Миколайовичу.
— Що пишуть?
— Зміни в Політбюро.
— Таж партії вже 2 роки як нема.
— Так і газета за 1982 рік.
Дід згорнув газету, поправив картуза, тримаючи рукою поперек, підвівся.
— Відчиняти контору?
— Не тільки контору, а і касу.
— Навіщо?
— Рушницю братиму і набої.
— У тебе ж теща далеко, щоб її ганяти.
Ілько Григорович не міг второпати, чи жартую я, чи ні, знаючи мене як поважного молодого спеціаліста господарства.
— В армію мене беруть, діду.
— В яку? Ти ж, Миколайовичу, відслужив уже.
— У петлюрівську. Вчора президент Кравчук підписав указ, просив національно свідомих офіцерів запасу підтримати відновлення армії зразка Директорії, служитиму в полку імені Болбачана, як прадід.
— У пресі не писали...
— За 1982 рік не писали, а за вчора писали.
— Та нам учорашні газети аж на той тиждень привезуть.
— Сотника звання дали, призивають.
— Ти ба... Я знав, що наші повернуться. А що в армії зброї нема, що з колгоспною треба йти...
— Діду, та на полювання, на качку поїду.
— От бісова душа, Юрко, так обнадіяв, а тепер на полювання. Так хотілося вірити в те, що ти говорив, навіть підозри намагався відігнати, — жартома коментував дід.
— Несіть, Григоровичу, рушницю і набоїв з півтора десятка!.
Ілько Григорович, лаючи мене, виніс рушницю, набої.
— Якби не лови, то воно б ніколи і не стріляло. Ти ж тільки не так, як зоотехнік, що всією третьою бригадою по лісі рушницю два дні шукали. Удачі тобі.
Попрощавшись з дідом, поїхав до лісу на озера. На узліссі вже збиралася компанія. Усі в уніформі, все, що потрібно, в них є: зброя, патрони, горілка, харч, а в декого навіть мисливські собаки. Я, необізнаний у полюванні, все розглядав, розпитував, спочатку почувався поряд з такими професіоналами ніяково, але потім, згадавши свого діда, який на соняха з кумом ходив, підняв голову і осмілів. Старший мисливець повідав усім план операції щодо полювання на качок і закликав чітко його виконувати.
Йшли лісом тихенько усім фронтом до берега зарослого озера. Тільки потріскували під ногами гілки. Підходимо до очеретів. І тут раптово злітають сполохані качки, одна, друга, потім одночасно всі, що були по берегових заростях. Хто встиг на злеті одну, хто дві поцілити, а я стояв, не знімаючи з плеча рушниці, й дивився в небо. Там над озером кружляли качки, мисливці пострілювали, але дріб на висоті вже пернатих не діставав.
Я від щирого серця радів, що до качок не можна дострелити, як з протилежного берега почувся гучний постріл — і вниз каменем полетіла качка. Друзі загомоніли і почали обговорювати, з чого можуть так стріляти. Тут другий постріл — падає дві качки. Ніякі мисливські нерви такого нахабства витримати вже не могли. Пішли очеретами до другого берега дивитися. Подиву не було краю, на галявині лежав, уперши в пеньок приклад практично музейної кременівки, дідок. Ладні були все побачити, але це здивувало неабияк.
— Наші вітання, діду, вам!
— І вам, хлопці, добрий день.
— Як величати? В цих краях вас не бачили.
— Дід Олекса, я тут недавно, сина перевели меншого по роботі у ваші краї.
— Діду, а вас міліція не заарештує за таку зброю?
Дід уважно прицілився, пролунав постріл — ми аж поприсідали. До землі знов полетіла качка, за якою хутко побіг дідів рудий породистий песик.
— Так ото, хлопці, з меншим сином приїхав у ваші краї, військовим комісаром він у районі, а старший — прокурором в області.
Аргументи були достатні для того, щоб більше не ставити запитань такого плану, і ми стали розглядати рушницю. Дід підвівся й почав готувати новий набій для пострілу, засипаючи порох і дріб, старанно ущільнюючи їх.
— Ото, хлопці, як був молодший, на зайця ходив. Як побачу його, поставлю на рогатину зброю і стріляю в напрямку, куди побіг вухатий, дріб його й накриває. Втекти в сіромахи шансів ніяких, метрів за сто двадцять діставав без проблем, а то й далі.
Дід Олекса, цікавий чоловік, оповів багато інтересного. Про свого пращура, лебединського гайдамаку, який відібрав цю зброю в сутичці з новосербським підрозділом під Новомиргородом. Його дід цією кременівкою лякав небажаних гостей хутора в грома­дянську, батько у вітчизняну — мародерів, що блукали селом, а він оце інколи полює з нею. Скінчились наші лови спільним столом, тостами за вдале полю­вання, розповідями, в яких качок не поцілили і які полювання були попередніх років. За старою ми­сливською традицією в пляшки стріляли на вихвалку. А після чарчини шостої вже стороння людина і не зрозуміла б, про що мова — про качок чи поросят, про війну чи полювання. Бо зву­чали такі фрази: "упав заєць в очерет", "ми йшли фронтом під Цвітним", "ми ж не знали, що той вепр не дикий, а із свиноферми", "діду, ви про полювання, а не про Жукова розказували" і в такому дусі далі. По закінченні застілля тверезіші "завантажили" менш тверезих, і колона мотоцик­летів та автівок рушила до села.
Здав я вранці півтора десят­ка патронів та рушницю Ількові Григоровичу.
— Добридень, Григоровичу, приймай зброю!
— А чом же не стріляв, на кухні зоставили чи як?
— Ні, діду, в армії настріляв­ся, нехай живуть качечки і пло­дяться.
— Може, воно й так, Миколайовичу.
Діди в мене не були мисливці, батько не полював, дядьки байдужі до цього були. Тож не порушуватиму і я традицій роду.
 
© Юрко ФОМЕНКО