Пенсія

Скінчилися колгоспи, майно їх поділили, документи звітності спалили чи загубили, а на пенсію людям треба виходити. І пішли питання: Де працювали? А як докажете? А чи не поїхали б ви туди за новою довідкою? Осіннього дня заїхав в справах до районного пенсійного фонду, знаю службовців і керівництво. Не складає великих труднощів вирішувати якусь частину проблем по цій службі. Де гумором, а де і знанням законів схиляю працівників на бік вирішення питання.

Отак рухаючись по установі в одній із кімнат помітив жіночку. Вона сиділа в кутку і тихо плакала. Загляну в її метрику викладену на столі. Там було написано ім’я, по батькові, прізвище і місце народження. Народилася в селі Раслово Компаніївського району Кіровоградської області. Дивно, яка рідкість, жива людина з села котре вже не існує з 60-х років минулого століття.
- Як Вас звати?
- Ганна Олексіївна.
Підняла голову, крізь сльози дивилась на мене не розуміючи що я хочу.
- Я, Юрій Миколайович. Які у Вас складнощі.
Жінка сприйняла мене за одного з керівників цієї установи.
- Я на пенсію хочу йти, а стаж не хватає?
- Ви не працювали?
- Ні я багато працювала. Спочатку наше село відносилося до колгоспу у Доліловці, там і сільрада була. Потім укрупнили з колгоспом у Полтавці і туди приєднали колгосп і сільраду перевели. На цьому шляху у мене загубилось чотирнадцять років стажу.
В цих краях, на Січеславщині ще  З восьмидесятих...
- А що трудової книжки тоді не давали?
- В колгоспній конторі вони були, тоді не то що трудової і паспортів не давала щоб не позбігалися з села.
- Так в Полтавці в архіві контори може що є?
- Ні, ще в Доліловці все у конторі згоріло, пожежа була.
Коли ми говорили ця бесіда з працівників пенсійного нікого навіть не зацікавила. Можливо величезна кількість таких випадків зробила їх черствими до людських долей, а можливо це лице чиновника в гіршому розумінні.
- Оксано! Звернувся до однієї з працівниць батьки котрої жили в нашому господарстві.
- Що Юрій Миколайович?
- Іди сюди, справу будемо вирішувати.
Неквапливо підійшла працівниця, сіла біля нас за столом не звертаючи увагу на жінку поглянула на мене в чеканні викладу проблеми.
- Ти бачиш цю жінку?
- Так, вона ходить вже з місяць до нас.
- Її звати Ганна Олексіївна. За своє життя вони висапала таку кількість гектарів на колгоспних ланах, що вашій конторі навіть не уявити. З її питанням знайома.
- Стажу не хватає?
- Що робити?
- Треба їхати до тих країв, збирати підписи трьох свідків, затверджувати це і везти сюди.
- І все?
- Так у неї села вже того нема де вона жила, хто їй підтвердить?
- То може в сусідньому селі хто є.
- А, що ви за неї так бідкаєтесь? Вона вам, що рідня?
- Асфальтна ти душа Оксана. Хоч і родилася в селі.
Ганна Олексіївна вже висохлими від сліз очима спостерігала за ромовою не розуміючи причин котрі спонукали мене допомогти їй в цій безнадійній конторі.
- Не треба мене соромити. Що треба?
- Пенсію цій жінці нарахувати?
Оксана сходила до свого столу, принесла зразки документів котрі поклала перед жінкою. І сухою конторською мовою почала мову.
- За тиждень справитеся і привезете безпосередньо мені отакі документи. І свідки бажано щоб керівниками або депутатами були.
- Дякую. Все. Що змогла промовити жінка.
Вона квапливо зібрала речі і пішла. Було враження, що до рідних країв вона вирушить уже сьогодні.
Дивлячись в спину Ганні Олексіївні Оксана запитала
- Юрій Миколайович, а де це Раслово.
- На красивій річці Сугоклеї. Отак Оксано біжить річечка по камінцям і поблискує на сонці. По берегам скелі одна красивіша іншої. Я в дитинстві головників любив там ловити. Село їхнього не застав, до мене воно історії свою зупинило. Люди там добрі. В основному вихідці з Скаліватки, Єрок, що на Звенгигородщині Черкаської області та з Полтавщини.
- Вона вам рідня?
- Ні. А може і далека, мої прадіди з Звенигородських сіл. У всякому разі я зріс недалеко на такому ж хуторі. Вербова зветься, там ще хат двадцять зосталось.
- Не переживайте зробимо їй пенсію.
- Не зробимо, а оформимо. Вона сама собі Оксано її зробила багаторічною працею.
- Оформимо.
- Оформи Оксано. Я твоїм батькам пошлю трактора зорати город.
- От добре.
- Зачекай Оксано. У вас небайдужі в пенсійному працюють?
- Ну що ви. Такі не витримують. Тут як підуть з ранку з своїми проблемами то й з розуму зійдеш, як тут нормальний будеш.
Отак все життя проробила жіночка і по людські на пенсію піти не може. Що за відношення? Чому все в цій країні тільки на особистих зв’язках, або через нерви.

 

© Юрко ФОМЕНКО