Осінь в Протовчій

Пізня осінь... Сонце кидає свій погляд у плавні - простір, де час і думки рухаються в іншому вимірі. Тут навіть сонячні промені змінюють свою швидкість і сутність. Вони граються з останнім листом шовковиці, малюють в осінній воді портрети дерев, а потім - зникають у зеленій траві голого лісу. В траві, що піднялась восени, аби забрати з собою в зиму ці промені, які, перезимувавши, зійдуть весною і посміхатимуться первоцвітами.

Тиша. Протовче. Перетин часів... «І пішли на конях і в лодіях, і прийшли нижче порогів, і стали у Протовчому, на Хортичім острові...». Ось їхні лодії в затоці. Я їх уявляю, ні, я їх бачу. Виснажені шляхом, статечні чоловіки важко йдуть берегом, повз мене. В руках - зброя, кольчуги. В очах втома і невідома доля. Біля броду – коні. То спішені варяги рухаються бродом до острова. Сонячні промені губляться у цьому всьому, навіть, не відблискуючи на кольчугах і у каламутній воді переправи. Чим чи ким вони повернуться незабаром? Може їхні душі – то сьогоднішня зграя диких качок на озері з пізнім виводком, котрий не може відлетіти у Вирій. А може – ті акації з покрученим вітром гіллям. Бог один знає, у що, чи у кого сонячні промені перенесуть душі лицарів війни. Подарують спокій чи неспокій.
Осінь у плавнях. Пройти стежкою може кожен, а увійти в осінь – ні. Не кожному Протовче показує свою вічність. Чайки поміж чайками. Весла поміж крилами. Богдан Федорович Мамай під парусом думку гадає. Тріпає вітер парус і чуби лицарям війни. Хмара. Хмара над водою забрала всі чайки і промені сонця. У спокої – неспокій. Протовче - нескінченний ланцюг вічності. З цього місця ніхто нікуди не пішов. Душі людей із різних часів навічно прив’язані тут. Вони невтомні у своїй безкінечній справі. Іду дамбою, збудованою у війну для залізниці. Іду серед стомлених тяжкою працею жінок і дітей... Тиша. Розплився туман по очеретах і, розірвавшись на шмаття, злетів білими чайками в небо...
Безмовна історія плавнів говорить більше, ніж можна сказати. Хитають святі дерева кронами над старим кромлехом , безмовними обсерваторією і календарем. Теплі й холодні каміння, як чорні і білі смуги життя, як доля і недоля, читають свої тексти буття, даруючи розуміння, що Ви – ланка нескінченного ланцюга історії цієї землі. Ми покидали Протовче ніби виходили з невідомої хмари, що існує у нашій уяві. Очевидно, господарі міста нас дійсно приймали – то, значить, ще не втрачені наші степові Душі. Осінь у плавнях вишивала жовтим кленовим листом по зеленій осінній траві. Сонячні промені малювали портрети дерев у холодній воді. Зима вже десь готувала новий білий аркуш для продовження літопису. Плавні проводжали нас, не прощаючись.
Історична довідка: «І пішли на конях і в лодіях, і пришли нижче порогів, і стали у Протовчому, на Хортичім острові...». Це – з нагоди розміщення тут війська великого князя Святополка Ізяславовича перед переможною битвою з половцями 1103 р. В 1493 р. Богдан Федорович Глинський ( Мамай) розом із "царевичем Уздемиром" ходив походом на Низ, здобув і зруйнував новопоставлене місто Очаків. Нападників Глинського хан називав козаками черкаськими. В період другої світової війни в плавнях Хортиці була побудована дамба, по якій проходила залізниця - завдовжки 650 м. На будівництві було задіяне цивільне населення Запоріжжя.

 

© Юрко ФОМЕНКО