На каву до Львова

Листопад непомітно залетів прохолодним, майже зимовим дощем у наше вікно. Сірі хмари огортали блакитне небо та останні теплі промені сонця. Настала похмура осінь. Мешканці промислового Січеслава повернулись до нудної щоденної праці на своїх фірмах та фабриках, у навчальних та адміністративних закладах, тощо... Відпочинок змінила щоденна рутина робота, новини з лінії фронту та виборчі баталії. Аби остаточно поринути в осінь та її насущні проблеми ми з дружиною вирішили провести вихідні у Львові.

Потяг до столиці Галичини був забитий майже вщент військовими, які вертались з ротації з Маріуполя та Бахмута, Щастя та Лисичанська. Дорога з Січеслава до Львова залізницею тривала більше 20 годин. У плацкартному вагоні, в якому ми їхали, зібрався різнобарвний контингент українських громадян – від військових та студентів до циган і переселенців з Донбасу. Кожний їхав до Львова у своїх особистих справах, тому на якість послуг "Укрзалізниці" особливої уваги ніхто не звертав, а варто було б! Ніби випрасувана, але все ж брудна у плямах білизна, закупорені будівельною піною вікна, від чого температура у вагоні швидко піднімалсь до пустельної, цьому сприяло і пекельне опалення, ну, а про етикет працівників залізниці мова взагалі не йде! Ну, ви і так все прекрасно розумієте чому...
Наступного дня, зранку наш потяг прибув до Львова, а усіх подорожуючих не зовсім привітно зустрічала столиця Галичини – галасливі таксисти, навіжені водії автобусів та маршруток, продавці різного краму та інші львів’яни і гості міста. Вивантаживши свої речі ми сіли у новий комфортабельний львівський трамвай європейської якості, проте українського виробництва – довгий та жовтий "Електрон". Він мав відвезти нас у середмістя, де у нас була заброньована кімната у готелі "Цісар". Ліхтарі вже гасили своє нічне світло, яким охороняли мирний сон львів’ян. Волога бруківка на львівських вулицях врізалась у сталеві леза трамвайних рельс, намагаючись зупинити технічний прогресс та урбанізаційні вихори технічної революції. Перед очима постала площа ринок!
Жовті проміння осіннього сонця осяяли прилеглі старовинні камяниці та міську ратушу, башта якої своєю фалічною вертикаллю входила у цнотливе сіре небо. Саме тут зустріла нас давня знайома подруга Оксана, мешканка селища Солуки – і ми одразу пішли селитись в готель, аби залишити там речі і розпочати мандрівки осіннім Львовом. Будівля, в якій знаходився Цісар, хоч і була старовинна, ще австрійських часів, проте зазнала ретроградної совєцької реконструкції, про що свідчив фасад готелю. У середині "Цісар" був осучаснений, хоча і в тонах віденського бароко: довгий і тісний кахельний коридор із однобарвними жовтозеленами шпалерами на стінах. В кінці коридору був і наш номер – невеличка кімнатка із затісними туалетом і душовою, вікном-кватиркою та незручними ліжками для якихось китайців. Економний відпочинок на вихідні у Львові – те, що треба у часи війни та корупційної гіперінфляції! Проте, у готелі ми хотіли лише переночувати, адже перед нами були 2 вихідних дня у старовинній столиці Галичини.
Залишивши речі у готельному номері ми одразу на історичні та архітектурні оглядини львівського центру. Спочатку, ми вийшли на Шпитальну, яка врізалась у Городоцьку – головну туристичну лінію, що веде майже від воріт залізничного вокзалу до історичного центру міста. І ось, нарешті, перед очима постала будівля львівської опери та головна прината міста – проспект Свободи. Широкий бульвар із парково-пішоходною зоною простягнувся на кілометр аж до площі Міцкевича та готелю "Жорж". Звернувши з проспекту на Валову, ми попрямували вулицею до затишної кав’ярні. Невеличке напівпідвальне приміщення кав’ярні знаходилось в будівлі початку ХІХ ст. – окрім барної стійки в залі було з десяток дубових столів зі стільцями, на стінах висіли декадентські чорно-білі фотографії з життя львів’ян часів ЗУНР та ІІ-ї Речі Посполитої, а зі стелі звисали важкі чугунові люстрі у вигляді каретних колес, на яких свічками мерехтіли різнокольорові ліхтарі. До нас одразу підійшла гарна офіціантка, провела до вільного столику і запропонувала меню. Ми без довгих вагань замовили чорну каву і пляцьки та почали гомоніти на різні цікаві нам теми. За кілька хвилин нам принесли горнятка з кавою і тарілки зі смаколиками – почалось веселе частування.
На дворі за вікном затишної кав’ярні вже сутеніло. Наївшись вдоста, ми пішли гуляти вже майже нічним Львовом, який нагадував своїми візерунками тіней у світлі вуличних ліхтарів чи-то Прагу, чи-то Вроцлав, а може й сам Мюнхен... У закутках старого міста сиділи сімейні пари львів’ян та різні туристи, де-не-де було чутно звуки трамвайних дзвінків та сирени проїжджаючих пожежних і швидких машин. Темна листопадова ніч настала дуже швидко. Останній місяць осені нагадав про себе дрібним дощем, який іноді переходив у сніг. Ми пішли до "Цісаря" на нічліг, наступного дня ми мали вже вирушати додому.
Жовте та багряне листя падало на стару бруківку Чернівецької вулиці, що вела до головних воріт львівського залізничного вокзалу, а ми завантажили речі у вагон, попрощались із подругою та почали сумувати, адже вихідні закінчились. Потяг вже рушив на Схід, до Січеслава, де вже завтра нас чекав новий день...

 

© Денис КОВАЛЬОВ