Степовики

Наддніпрянщина... Дітлахи в ній- як місцеві вітри в цих степах. Їх думки мають непередбачувану логіку. Їх мрії одночасно чисті і наївні, а нерозуміння того , що навколо них те, про що мріють в великих містах, викликає посмішку. Підсмажені на сонці, обвітрені , розмірені як течія степових річок, і запальні як літня гроза. Три зустрічі зі степовиками.

Шлях в сепу... Їду, підіймаючись на пагорби і скочуючись з них, одним словом по хвилях степу і серед хвиль, що біжать ланами стиглої пшениці. Позаду Кривий Ріг, попереду Кіровоград. Щоб перепочити, звернув до Веселих Боковеньок. Блукав алеями тінистого парку, розглядав з містка фото хмар у воді, рушив далі. На шляху Новгородка. Зупинився придбати щось для чистки черевиків. Типовий ринок в невеликому райцентрі - прилавки, неспішний люд, видно, що люди знаються між собою. В пошуках потрібного товару зустрів двох хлопців, років десяти і дванадцяти. Симпатичні підлітки смакували хот-догами. Сказати, що хот-доги були великі, то нічого не сказати. Все було дуже по богатому, інградієнти утопали в кетчупі поміж рум’яними злегка підсмаженими частинами булки. Одним словом, цю різновидність ход-дога можна назвати "райцентрівський". Після вітаннь і їх відповіді на моє запитання про місце продажу потрібного товару, я не втримався і продовжив бесіду.
- Хлопці, а звідки ви?
- Ми з Митрофанівки, а тут допомагаємо батькові продавати кабана.
Хлопці пішли далі, а я стояв в роздумах над продажею кабана і купівлею хот-дога... Сам такий був.
Тепер, коли бачу ларьок з вивіскою "хот-дог", то згадую себе, хлопців і уявляю їх митрофанівського кабана.
Мандриківка... По берегам Дніпра, що не село, то сторінка, а то і дві в історії України. Мандриківка, одна назва говорить про серйозність цього населеного пункта і панства, котре в ній мешкає. Мав бесіду з молодим чоловіком вищеназваного поселення, заснованого в незапам’ятні часи. Бесіда була настільки серйозна, наскільки вона могла бути між двох людей з різницею в роках чотири десятиріччя. Модерновий пан з компьютером у сумці через плече закінчував рахувати перший десяток років. Повний планів на першу половину другого десятиліття, з цікавинкою розглядав мене як людину з минулого століття.
- Максиме, а ти знаєш яке село нижче по Дніпру за Мандриківкою.
- Лоц-Камянка.
- Чув, що там раніше лоцмани жили.
- Так. Вони за південним мостом тримали відділення Нової пошти і возили плотами посилки в Запоріжжя.
- В принципі правильно. Добавити особливо нічого. Видно, що пан Максим володіє темою.
Стара Огрінь... Переді мною стояв реальний олігарх пан Андрій з Старої Огріні. Він мав за спиною два класи і рюкзачок. В рюкзачку були його активи – магніт, збільшувана лінза, ліхтарик, дзвінок до велосипеда, набір гачків і поплавків, самі необхідні інструменти, якими можна було щось від чогось відкрутити. Життєрадісний його погляд давав зрозуміти, що до кінця канікул у нього ціла вічність для добрих справ і пригод.
- Андрію, ти багата людина.
- В мене ще дві верші в Шиянці і дідовий човен в городі на березі.
- Нема слів... Давай я тебе пригощу морозивом.
- Дякую. У мене є сім гривен.
Переді мною стояв реальний олігарх. Нехай він ще не довчив грамоту і про нього ще не писала районна газета, але за цим точно діло не стане. Його вік був позначений цифрою "вісім". Його активи оцінюються дорожче за мільярди у панів, котрим вже ніколи не позначити однією цифрою "вісім" свій вік.
Степ, він скрізь! Навколо вас, в вашій душі і ви в нім...

 

© Юрко ФОМЕНКО