15 хвилин спокою

Було вже темно, але блідо-голубе небо ще контрастувало на тлі похмурих будівель та брудного пляжу, що вповзав у море, яке сонне шипіло, чавкало біля пірсу і тхнуло гнилими водоростями. Хлопець морщився від запаху і вдивлявся горизонт. Біло тихо і спокійно...

Він сидів на піску, витягши ноги до моря, яке не могло його дістати, й кидав пласкі камінчики, спостерігаючи, як вони стрибають на воді, ніби чинив послугу всьому світові, ліниво, з виглядом знавця, який розуміє, що вона з таким запахом не здатна вплинути на емоційний стан людини, він якої залежить, скільки разів підстрибне на воді камінчик; до того ж, брали сумніви, чи серйозно це для чоловіка в дев’ятнадцять років. Це занудне заняття йому достатньо набридло і гниле море, і холодний бетон, та було ще досить рано, аби йти додому, і він, глянувши на фосфорний циферблат капітанського годинника, вирішив посидіти ще з хвилин десять-п'ятнадцять. Але почулися чиїсь голоси... Він повернув голову і подивись у темряву, з якої витнулися білі плями: чоловіків було троє, а жінка одна. Часто перекрикуючи одне одного, вони рухалися до моря. Хлопець точно знав: звідти вони його не помітять, і знову обернувся до моря. Та ось відчув у розмовах незнайомців тон, що змусив його знову подивитися на незнайомців. Жінка нудно й жалібно просила, щоб її відпустили.
- Я прошу вас... ну не треба.. ну для чого.. ну я прошу вас! – Вона, як могла, випручувалась, але один тримав її зарук й за волосся, другий намагався залізти під плаття, третій ішов попереду і, певно, всміхався.
Хлопець відвернувся до моря. Що ж іще можу бути на цьому запущеному пляжі, крім гнилих водоростей та зґвалтованої жінки? І почув, як вона дала комусь лункого ляпаса.
- Скотина! Пусти! – почала відбиватися, але її скрутили і потягли до пляжної буди.
Звідти жінка кілька разів прохрипіла: «Допоможіть!» і спробувала завищати, але їй міцно заткнули рота, і вона тільки немічно белькотіла. До вух долітала вдоволена балаканина чоловіків. Хлопець сидів і дивився вдалину. На горизонті з’явився кораблик і заморгав розцяцькованими вогнями. Він рухався лінією між небом і водою і нагадував собою ціль в ігровому автоматі, яким бавляться в морський бій. В кораблика одразу ж було запущено камінчика: один... два.. три... – хана! Хлопець мляво хекнув і, потягуючись, подивився в зоряне небо. Раніше ніколи б не подумалось, що в такий вечір можуть зґвалтувати. Видовище, звичайно, красиве: зорі... Зорі – це добре. А смердюча вода – погано. Зморщився і глянув на годинника. Було ще рано. Позаду почулося шурхотіння. Озирнувся і побачив трьох чоловіків. Сапаючи і посміхаючись, вони рушили геть, обмінюючись враженнями від щойно пережитого. Силуети їхні швидко поглинула пітьма, і хлопець знову пірнув у споглядання майже зниклого горизонту, де ледь мріяла цятка далекого корабля. За спиною почувся шум – хлопець подивився у бік дерев’яної буди. Там з’явився світлий силует жінки. Напівзігнувшись, вони шкутильгала до води. Було ледь чути її схлипи.
- Скоти! Падлюки!.. О Боже! – стогнала вона.
Коли жінка підійшла близько, він помітив, що плаття на ній зовсім пошматоване; щулячись, вона ловила дрижаків; обличчя було скривленим, волосся розтріпаним. Жінка здригалася від плачу і підставляла морю тремтяче підборіддя, що надавало її стражданню особливого ефекту. Вона була ще зовсім молодою, можливо, їй сягнуло ледь за двадцять. Хлопець дивився на неї і морщився, йому було неприємно. Не помітивши його, вона лягла на холодний бетонний пірс і зачерпнула рукою воду, витягуючи разом з водою довгі бридкі водорості. Хлопця перекривило: невже можна вмиватися цією бридотою? Але дівчина змила кров, випросталася і, завиваючи під ніс, озирнулася. Злякано подалася назад, певно, помітила його.
- Гей! Вони пішли! – гукнув їй і відвернувся.
Вона, здається, зрозуміла його слова і безсило опустилася на бетон. Якусь мить скімлила і дивилася на нього.
- Ти хто? – запитала розбитим ротом.
- Людина, - відказав ліниво.
Вона мовчала.
- Ти що бачив?
- Бачив, - спохмурнів і кинув блискунця.
- Ти бачив і не допоміг? – заридала, скоцюрбившись. – Падлюка! Всі ви падла, боягузи, кнури смердючі! Всі до жодного!
- Їх було троє, - прошипів.
- Я ж кликала... Я ж кричала... Я ж так просила допомогти.. За що вони? За що? – Завила. – Боже, що ж робити, що робити, як же мені йти, га?
Кораблик розтанув на горизонті, розтанув і горизонт, і весь світ, позбавлений лінії між небом і морем. Все поглинав чорний хаос. Хлопець глянув на фосфорного циферблата, п'ятнадцять хвилин пройшло, і холодно мовив:
- Можу принести тобі щось із одягу, я тут близько живу.
- Давай, - тихо зітхнула, підібравши красиві ноги. Дивно, як на них лишилися туфлі?
Він ліниво підвівся, обтріпав одяг, пішов. Під ногами полохливо хрускотіли пісок і мідії.
- Гей! – почув ззаду. Озирнувся. – Приходь швидше! Холодно тут! – долетів понурий тужливий глос.
Хлопець нічого не відповів. А жінка знову заридала. Тихий шум моря вплітав красиву мелодію в цю музику туги і горя. І, зникаючи в темряві заростей, він усе менше вловлював схлипи жінки і схлипи моря. Його чекала тролейбусна зупинка. Йому ще довго доведеться їхати в протилежний кінець міста і порожньому салоні порожніми вулицями. Там зовсім інший дух, не такий нав’язливий, як біля моря. Зрештою, аби відігнати цей неприємний запах гниття і бродіння, він, дібравшись додому, одразу ж нап’ється гарячого чаю і провалиться в тихий, спокійний сон.

 

© Володимир ЯНЧУК