Відьма

Катруську в селі знали, як непевну. Красуня до нестями, вона могла місяцями гуляти, а могла не виходити з церкви і жити, як Бог велів. Під час загулу не просихала, водилася казна з ким, для азарту крала... Вкраденого у неї без нагальної потреби ніхто не відбирав, бо чесно все відшкодовувала на тверезу. Навіть з лишком...

У свої 28 років у "спокійні" місяці заробляла, як півсела чоловіків разом узятих. Приїжджали джипи зі своїми комп’ютерами та купою чистого паперу, а їхали назад з горами списаного. Вряди-годи дядьки у дорогих костюмах гасали по болоті, терміново розшукуючи Катерину Станіславівну. Кудись везли на декілька днів і привозили шикарну ділову пані, від якої пахло розкошами і било силою, небаченою й нечутою у селі... А вже через 5 хвилин Катруська в гумовцях місила стежку до лісу. Сільські бізнесмени казали, що бачили Шмарувачку в податковій, у казначействі, в адміністрації. Нібито з бухгалтерськими документами. Але вірили, що заробляє іншим... Звідки взялася в селі і за що купила дім з городом ніхто не питав. Не смів! Катруська вміла відбиватися від непотрібних запитань поглядом. Глибоким і переконливим. Жила сама, бо чоловіки минали її десятою дорогою. Для одних була загарна, для інших – задивна. Свідомо тримала чоловіків на дистанції. Навіть у часи гульні, коли за нею бігали стадами розкуті хмільні кавалери. Катруська мала все, не було тільки певності...
З сусідського саду пахло шашликом. Сусід Петро Сміхун при святі зібрав колег з міської лікарні, де він працював наркологом. Весело розповідав сільські побрехеньки, раз у раз стріляючи вказівним пальцем у вікна Катрусьчиної хатини. Щоб стерти з облич гостей сумніви, повів їх до спільної старої груші, що слугувала і деревцем, і межею, і стовпцем, до якого була причеплена сітка. Там, зморені часом, чорніли тільки йому зрозумілі зарубки. Петро Сміхун хитро примружився, прийняв значущу позу і сказав:
- Сьогодні, десь у полудень, зірветься. Я проводжу дослідження вже п’ять років. Вона рідкісний екземпляр, але зривається – за графіком. У мене все чітко. Я тут своє непитуще досягнення відмічаю... Ну й випадково "зарубав" і її... - Емоції мимоволі виганяли з Петра здоровий глузд. - Коли я у неділю вранці побачив цю фурію у вишитій сорочці, тверезу і з молитовником - ошалів... Земля з-під ніг втікала! А що на вітрі витворяли її кучері, зв’язані у хвоста шнурівкою?
Непитуще досягнення відмічали не всі. Компанія мала гумор, тому хотіла подробиць.
- Красива, як чортиця! – розказував Сміхун. – Гляне з бісиком – крила виростають, літати хочеться, глипне з-під лоба – все відмирає.
- Так уже й все?
- На сто! Має таке око, що зцілює й убиває... Клянусь!
Розігріті уявою чоловіки вимагали доказів.
- Побачите! – мовив Петро і погнав на грядку за молодою цибулькою.
Полудень приніс готовий шашлик та інтригу. Втомлені ситістю гості повкладалися на траві біля груші і, наче шпигуни у засідці, пильнували Катрусьчині двері. Довго і нудно...
- Може, твої зарубки, Петре, до дупки? – жартував проктолог.
- А може, вона собі тихенько у хаті врізала і в люлю? – Гадав психіатр. – А душа її сидить на груші і з нас тішиться, га? А ми, як олені, тут замаскувалися і ждемо? Думаємо, що невидимі... А Сміхун нас небилицями розважає?
- Ні! – відрубав Петро. – Вона сама не п’є... Має вийти зла, розпатлана і сильна! Як відьма! З пляшкою в руці, - настрій у Сміхуна різко змінювався.
- Може, нам запропонує?
- Перестаньте "можати"! - злився Петро. – Вона сюди і не гляне. У неї погляд один. Скляний. В нікуди. Стане біля хвіртки і чекатиме... Повірте, не довго. А тоді, десь опівночі, почнеться!
Сонце облизувало потилиці лікарям, що здитиніли... Засмаглий запал покидав їх разом з краплинами пересоленого поту. Кмітливіші поповзли до столу. Нудьгу розвіяв пронизливий свист. Наче соловей-розбійник покинув свої перехресні нетрі та примчав сюди, аби розбурхати зледачілих гостей. З комина Катрусьчиної хати повалив густий дим, а з диму на комині з’явилася сама Шмарувачка. Вона була розпатлана, розхристана, в замурзаній сажею вишитій сорочці та широкій квітчастій спідниці. Її плечі були розправлені, голова гордо піднята, а розпечений суворий погляд направлений не на хвіртку, а на грушу... Катруська Шмарувачка сиділа на мітлі. Розвідники у засідці були спаралізовані. Вони не могли навіть утікати. Застиглі у жаху очі дивилися, як хижа бестія Катруська Шмарувачка летить прямо на них! Петро ходив чорніший за кору історичної груші, а вся лікарня хворіла потіхою... Найбільше уколів перепадало Сміхунові, але він терпів. І вперто мовчав. Таку поведінку веселого колеги лікарі ніяк не могли діагностувати. Катруська прийшла до тями на третій день. Голова була забинтована, права рука у гіпсі, все тіло волошкове. Вона зловила погляд сусіда Петра і через силу всміхнулася. Світ захитався, ним добряче закрутило, і він нарешті став на ноги...
У неділю вранці Петро викрав Катруську з лікарні і відвіз додому. А ввечері спакував у свого строгого портфеля шкарпетки і краватку й переселився до неї.
- Як ти додумалася летіти на мітлі по телефонних дротах?! – запитав, любуючись омріяною "фурією-чортицею-бестією".
Вона притулилася до нього.
- А як я інакше могла привернути твою увагу? – хитро усміхнулася.
«Ніяк, - погодився подумки Петро. – Бо мрії збуваються дивно і в чудний час. Але для цього треба навчитися літати».
- Я тобою пишаюся, - сказав Петро і втопився у Катрусиних бездонних очах.

 

© Андрій ПРОЦАЙЛО