Чесна людина

Їхали ми з другом Іваном у відрядження до Львова. Все, як годиться в таких випадках: костюм у чохлі за спиною, сумка з речами, сумка з харчами... В купе потяга "Січеслав-Трускавець" уже був попутчик. Високий кремезний козак років на десять старший за нас. Він сидів біля віконця в акурат формуючи гірку з продуктів на столику. Продукти були явно без ГМО і мали здоровий домашній вигляд.

- Доброго дня Вам, пане, – привіталися по черзі ми
- Доброго, проходьте. Я Віктор з Нікополя.
- Я Іван, а це Юрко, – представив нас товариш.
Бесіда зав’язалась швидко. За декілька хвилин ми вже примощували свої харчі до цієї гірки на столику. Віктор виявився хлопцем компанійським, їхав до жінки в Трускавець, котра там вже з тиждень відпочивала. В Нікополі він мав невеликий бізнес по продажу верхнього одягу. Одним словом – козак. До купе ввійшла четверта пасажирка... Років до тридцяти молодичка. Коси, очі, щічки... Я не буду описувати далі її, тому що дружина ніколи не випустить цей нарис у світ. Ковтнувши слину і звівши щелепи, ми по черзі почали вітатись. Дівчину звали Олена, і їхала вона до Львова у виробничих справах. Виявилася вихованою і дуже розумною панянкою. Ну хто ж з чоловіків у потязі не вживає? А тут панянка. З її дозволу ми почали дуже культурно вживати. Після 0,5 фірмової горілки, ще трішки покуштували "Нікопольської джерельної". Треба сказати, що далеко фірмовому напою до продукту нікопольських умільців. По закінченню вечері прибрали стіл. І тільки розмістилися для інтелігентної бесіди, як у Віктора задзвонив мобільний телефон. Віктор відразу, як солдат в наряді, підтягнувся і пояснив, що це дружина. Підніс слухавку до вуха.
- Ти де? Почувся жіночий голос з динаміка.
- В потязі?
- Хто в купе?
- Два козака і молодичка.
- Дай їй слухавку.
Віктор зніяковіло протягнув трубку Оленці. З трубки знову почувся голос.
- Вітання. Я Наталія. П’ють?
- Ні. Злякано відповіла Оленка.
- Що, все вже випили?
- Та ні.
Зв’язок, на щастя, перервався – потяг вийшов з зони покриття. Прийшовши до тями, ми завели інтелігентні бесіди про садки, бджіл, чим на хліб заробляємо. Настав час і засипати. А це не просто так: три інтелігента могли поодинці перегарчати уві сні потяг. Повлягалися. Крутилися, напівдрімали в переживаннях за панянку. Віктор, той бідолаха тільки очі закриє і прокидається відразу з питанням
- Оленко, я не хроплю?
Так він за ніч багато раз її перепитав. Прийшов ранок. Ми перепитували, як спалось Оленці. Зображували відпочивших козаків, хоч і були виснажені майже безсонною ніччю. От і Львів. Обмінялись з Віктором телефонами і помандрували ми в одну сторону, Оленка в другу, а Віктор поїхав до Трускавця помагати відпочивати дружині. Пройшов швидко день у справах. У готельному номері вже і спалось, і гарчалось. Прокинувся вранці, відпочивши. Вже збирався далі рухатись, як задзвонив мобільний. В екрані висвітилось "Віктор з Нікополя". Така рідкість, коли люди після зустрічі в потязі передзвонюються. Можливо, йому так добре там, що вирішив поділитися радістю, майнула думка. Підняв слухавку.
- Доброго дня, Вікторе.
- Доброго. Хоча який він там добрий.
- А, що трапилось?
- Та оце хоч тобі розповім, може пожалієш.
- Розповідай.
- Доїхав, я Трускавця. Наталія зустріла. Страв наготувала. Ми повечеряли, допили "Нікопольську джерельну". Поснули. І на тобі як перевертався у ві сні, спитав у неї: "Оленко я не хроплю?".
- Та ти що?
- Стою оце я в спортивних штанах, майці і дублянці у фойє і не знаю, що робити.
- Дійсно, хоч додому в Нікополь вертайся.
- Додому не можна?
- Чому?
- В мене реалізаторша Оленка є. Так її дружина ще вночі по телефону звільнила з такими характеристиками... А в неї чоловік молодший років на 10 і ще більший, ніж я. Поки там не розберуться, мені в Нікополь не можна.
- Оце так сюжет! Що ж ти робитимеш?
- Сидітиму, може, відійде, та якось миритись буду.
Отак в житті бува. Кришталево чесна людина, і так постраждала. І не тільки вона, а ще і в далекому від Трускавця Нікополі серед ночі під боком чоловіка – реалізаторка Олена, яка нічого не підозрювала. Не знаю, як налагодили справи, але впевнений, що налагодили. Мине час, і всі постраждалі будуть згадувати цю подію зі сльозами на очах. Ото ж дивіться хлопці, щоб не попали в таку пригоду.

 

© Юрко ФОМЕНКО