Зона... Назад в СССР...

Стаття-відповідь на запитання, які дуже часто лунають у наші вуха: "Для чого пертись у радіаційну зону і на що там дивитись?". Насправді однозначної відповіді на це питання наша команда так і не спромоглись відшукати. Ну як варіант бажання бути не такими як всі, "нормальні" ж люди на вихідних сидять у кафе-барах "бухають", а нас тягне на пригоди). Це жарт, звісно, бо в кожного своя на те причина була...

Отже, ми в'їжджаємо у зону відчуження. Нас супроводжує наш гід, дядя Валєра, який у 1986 р. змушений був покинути свою домівку у Прип'яті. Тоді він ще не усвідомлював, що робить це назавжди. Адже, людей евакуйовували ніби-то на 3 дні...
Великою несподіванкою для всіх стає те, що нам видають дозвіл на поїздку до самої ЧАЕС (насправді цей дозвіл не так просто отримати, потрібно багато дзвінків та своєрідних дозволів). І от ми й прибуваємо у Прип'ять - ідеальне місто, в якому жити та працювати було дуже престижно. В цьому місті було все. Абсолютно все. Тільки уявіть собі- в місті кілька басейнів, ресторан, готель, багато шкіл і дитячих садочків. В ПК "Енергетик" - кінозали, бібліотека, спортзал! А ще поряд річка, по якій можна було прогулятись на катері. Місто сучасності - йому було тільки 16 років, коли пролунав вибух...
Сам Чорнобиль значно менше забруднений радіацією. Народна версія - це тому, що в Прип'яті - совєцькому місті енергетиків - так і не побудували церкву. Місто-привид майже повністю заросло деревами і нагадує величезний парк. Більшість будинків тут порожні, майже немає меблів і особистих речей, все більш-менш корисне розграбоване і вивезене мародерами. Батареї та інші металеві конструкції зрізані.
Наш гід веде до себе в гості, залучає до своїх традицій та ділиться подробицями власного життя. У квартирі, серед розкиданих уламків минулого, красується ще цілий креденс, який був придбаний прямо перед трагедією. На ньому ще приклеєний цінник із великою кількістю цифр. А на стелі висить кришталева люстра, символ моди та стилю того часу.
Якщо тверезо подивитися на стан речей, Прип'ять - це всього лиш безлюдне місто, з певним нальотом брутальної романтики і іміджем, який підтримують фанати гри "Сталкер" . Тут немає мутантів і таємничих аномалій, це просто місце з трагічною долею, що було домом для 50 тис. осіб, які в один жахливий момент втратили все. І якщо ви чекаєте чогось більшого від цього місця - я вас розчарую. Єдиним чудом тут є тільки природа, яка демонструє нам чудеса виживання. В 30-кілометровій зоні багато тварин. В річці прямо біля ЧАЕС — величезна кількість риби, яка від голоду стала мало не ручною.
У минулому місто-мрія, а тепер місто-привид, якого вже немає на сучасних картах... Місто, якого мабуть ніколи не торкнеться декомунізація. Тут центральною вулицею залишається проспект Леніна і пам'ятник відповідний теж...
Для мене цей візит в зону був цілеспрямованим кроком. Почнемо з того, що це маленька частинка моєї власної історії, плюс - цікаво повернутись на 30 років назад і спробувати уявити собі, як виглядало життя майже у період твого народження. Тож ця поїздка стала для мене подарунком долі, краще не назвеш. А ще, їхавши туди, я сподівалась зустріти абсолютну тишу та спокій. Тут мої очікування не зовсім справдились, мабуть через навалу туристів (переважно іноземних) та заїжджені шляхи. Хоча я вірю, що ця тиша там існує, наприклад у госпіталі та інших місцях, де ще достатньо радіації і куди інстинкт самозбереження не дозволяє поринути...
Я не знаю чому, але мене найбільше вразили конспекти та якісь записи в дитячому садочку та "Енергетику". Всі вони були написані майже ідентичним почерком, наче під копірку. Відчувається совєцька "система рівності", де втрачається будь-який прояв індивідуальності... По-справжньому моторошне і, чесно кажучи, не зовсім приємне перебування на самій ЧАЕС, біля того злощасного 4-го енергоблоку. Тут ти відчуваєш масштаб подій, які змінили історію земної цивілізації. І, оскільки роботи на станції досі ведуться, важко уявити, чим керуються робочі, які кожного дня їдуть електричкою на таке місце праці, при цьому чітко усвідомлюючи, що вони смертники...
Чесно, після цієї поїздки в мене навіть частково пробувала розвинутись радіофобія, бо страшенно голова боліла. Але, швидше всього, я забагато себе накрутила, бо ходили ми перевіреним маршрутом та й по моху, який дуже сильно скупчує цю байду, мої ноги не ходили.
Нижче подаю враження та роздуми про цю поїздку учасників нашої групи, так би мовити з перших уст!

Микола Веприк: "Ніколи не мріяв стати СТАЛКЕРОМ чи попасти в зону. Цікавість була як і у кожного. Проте радий що із хорошими людьми побачив так близько реактор. По іншому зрозумів трагедію і те, що там сталось. Вразили вулиці Прип'яті. Бетон, руйнація і важка атмосфера - те що виніс із цього забутого міста...".

Богдан Дубач: "Ну, власне почну з того, що я ніколи сильно не фанатів від ідеї попасти в Чорнобиль чи Прип'ять, ніколи тим сильно не цікавився. Проте, коли випала можливість - то чому б і ні? Спершу, у мене та ще декого були думки, що нас не повезуть аж до самої ЧАЕС чи Прип'яті, а завезуть лише на околицю славнозвісної радіаційної Зони. Але сталося не так, як гадалося. Перше, що ми побачили на КПП "Дитятки"(в'їзд у 30-ти кілометрову зону) - це 15 автобусів із екскурсіями. Ну погодьтесь, що це не зовсім те, що ви очікуєте, коли ви їдете в місце, звідки виселили всіх людей 30 років тому. Тому це одразу трохи збило оту атмосферу страху та похмурості. Нас пропустили буквально за 5 хв., наскільки, я зрозумів, про нас просто попередили тому і вийшло так швидко. Далі був сам Чорнобиль... Як виявилося, у ньому ще живе досить таки немало людей, працюють магазини, є діюча частина МНС і воно не сильно вже й змахує на село, при згадці якого, люди здригаються від страху та печалі. Звісно, ж так виглядає лише центр села, його околиці незаселені і більшість будинків там занедбані і вже давно заросли кущами та деревами. Ми вирішили там не затримуватися, оскільки всім було цікаво побувати біля ЧАЕС та в Прип'яті. Тому ми вирушили далі. 10 хв. їзди і от вже наступне КПП - в'їзд до 10-ти кілометрової Зони. Тут нас пропустили майже одразу, оскільки наш екскурсовод чи-то знає там когось, чи-то працює там, загалом, ми проїхали без питань узагалі. Навіть документи не показували, лише пропуск. Першою зупинкою став дитячий садочок, недалеко від КПП. Виглядає звісно моторошно, бо тут уже й знаків "радіація" багацько стоїть та і прибирають тут значно менше. У кімнатах місцями прогнила підлога, меблі теж розвалені трохи, книги старі валяються - дійсно атмосферне видовище. Але є одна річ, яка от ну всю ту атмосферу руйнує. На старих запилених ліжках стоять новенькі блискучі емальовані нічні горщики... А на вході до садочку лежить лялька, якій від сили роки 3-4... Я розумію, що це типу роблять для атмосферності, але блін! Ну тут тільки сліпий не помітить того, що це вже бутафорія, яку принесли от зовсім недавно. Але менше з тим. Наступною зупинкою була ЧАЕС. Точніше спершу, міст біля ЧАЕС. Це міст чи-то через канал чи-то через річку... Але риба там реально здоровенна і її там справді забагато! Ми її навіть погодували хлібом і поїхали до "Укриття". От саме ця точка лишила в мене найбільше вражень. Тут ти бачиш 4-й енергоблок, який власне і вибухнув 30 років тому, і він знаходиться в 300 метрах від тебе. От саме це і вразило. Поруч же є об'єкт "Укриття", який має накрити 4-й енергоблок. Виглядає теж досить епічно. Особливо, коли усвідомлюєш, що він має пересунутися на метрів 250, щоб накрити ЧАЕС. А враховуючи, що його один крок становить 3 мм - це взагалі виглядає чимось нереальним. Тут у нас, певно, кожен фоткався на аватарку, бо справді епічний вид. Фотки всі з однакових ракурсів, бо нам чітко пояснили, що фоткати можна, а що ні. Тому і старалися не брати в кадри ті об'єкти, що нам заборонили, навіть довго розглядати. Нашою наступною зупинкою стала Прип'ять. Тут теж було окреме КПП, яке ми проїхали навіть не зупиняючись більше ніж на 30 секунд. От саме до Прип'яті рвалася більша частина нашої групи і саме вона мала бути найепічнішою, проте особисто на мене вона великого враження не склала. Фішка в тому, що більшість будинків уже позаростала деревами і ти навіть не бачиш, що за от тим гаєм - насправді ховається декілька 9-поверхівок. Самі житлові будинки не вражають, у них давно спиляли батареї, розікрали будь-які цінні речі і всередині просто пусті квартири, у яких валяється всіляке сміття, штукатурка, протікає стеля, тощо. І так усюди! Як сказав наш екскурсовод, тут якщо бачив один будинок - то вважай, що бачив усі. Якщо ж говорити про інші будівлі, такі як Палац Культури "Енергетик", Універмаг чи Басейн - то тут дещо інша ситуація. У них залишилося побільше всіляких речей ще з 1986-го р., проте вони вже стали мотлохом. Палац Культури виглядає досить цікаво, оскільки він був збудований у досить оригінальному стилі. У ньому були скляні стіни, які вже давно розбилися, та неординарні проходи між кімнатами - що особисто мені сподобалося, бо це не було схоже на типовий совковий стиль. Універмаг - по суті, нічим не виняткова споруда, окрім того, що всередині лежить купа речей, які колись тут продавалися і їх не змогли винести, бо вони вже ну надто великі, серед них зустрічаються шафи, ванни, тумбочки, дивани, купи книг і всіляке подібне барахло. Басейн - нічим особливо не вразив, оскільки там було багато речей, які були принесені недавно, туди навіть скинули возик із супермаркета. Хто і навіщо пер його із "Великої Землі" в "Зону" для мене досі велика загадка) Було ще колесо огляду, але тут я взагалі ну нічого сказати не можу. Ну колесо - як колесо, та, воно розпіарене іграми та фільмами, але тільки на цьому інтерес до нього і ґрунтується. Само по собі - нічого особливого, як на мене. Що мене найнеприємніше вразило в цьому "мертвому" місті - це його "мертвота". Воно аж ніяк не мертве! Куди не глянь, усюди є якісь туристи. То у вікні хтось фоткається, то десь по дорозі проїжджає машина, то ви в коридорі зутрічаєтеся взагалі із іншою групою людей. Такі речі, особисто, для мене зруйнували будь-яку атмосферу. Останньою нашою зупинкою був знак "Прип'ять", біля якого теж було автобусів зо 5. Проте мені все ж сподобалося, що від того знаку було видно сумнозвісний Рудий Ліс. Вигляд "голих" дерев усе ж нагнав під кінець ту атмосферу "Зони". На виїзді з 10-кіломерової та 30-кілометрової зони, ми всі були вимушені перевіритися на радіацію і чи ми нічого не вивозимо із собою. На щастя, всі були чисті, тож ми поїхали назад до Прибірська, а потім і до Києва. Отже, як висновок можу сказати, що "Зона" це звісно цікаво, але вона стала однією з екскурсійних локацій, на якій стрижуть просто неймовірні гроші (звичайні екскурсії коштують в середньому $70-150 з людини). І саме через це вона втрачає свою атмосферність, тому раджу всім, хто мріяв туди попасти, зробити це якнайшвидше, поки вона не "спопсилася". Велике дякую організаторам Орден Хрестоносців та усім, хто був зі мною в цій цікавій та незвичайній мандрівці".

Сергій Таліпов: "Певне б не зголосився поїхати без друзів, поїхав щоб особисто підримати молодь в розвитку українського суспільства в невеликому місті країни, показати що на них покладають великі надії, побачив як живуть люди після наджахливої катастрофи, побачив чи можливо існувати після забруднення радіацією. Можливо, певно незважаючи на деякі проблеми зі здоров'ям, Здобув дуже багато різних вражень: сум, співчуття від розуміння того, що сталося. Повага до тих людей, хто вирішив слідкувати за станом речей після катострофи, збентеженість від того, що деякі їдуть туди тільки задля розваг. Чи хочу я повернутись туди? Напевно так. Чому? Задля того, щоб розповісти про ці місця тим хто поїде зі мною".

Орест Свірчевський: "Насправді важко описати ті враження, які в мене були після подорожі, вони досить двоякі. Тобто, з однієї сторони це було цікаво, а з іншої сторони трохи лячно. Ми ніби всі відомі місця Чорнобиля відвідали, в принципі все, що хотів я там і побачив. Хоча я не очікував, що місто могло бути настільки великим. Але найбільше мене збентежили робітники, які будують саркофаг і загалом працюють біля реактора. Не знаю, як люди погоджуються на таку роботу".

P.S. Частково Чорнобиль це сум! Сумно тому, що для прикладу, Ніагара асоціюється з Канадою для більшості людей. Україна ж (якщо оминути теперішній стан війни) для іноземців, навіть тих, хто поняття не має про її місцезнаходження, насамперед асоціюється з Чорнобильською АЕС... Але, оскільки в житті нічого просто так не відбувається, мабуть так теж потрібно... Насамперед тому, що побувавши тут хоча б один раз, починаєш трохи по-іншому дивитись на так зване "звичайне життя". У тому числі і на своє власне. І в цьому - можливо, головний сенс цієї поїздки.

© Оксана СОЛУК, Микола ВЕПРИК, Богдан ДУБАЧ. Сергій ТАЛІПОВ та Орест СВІРЧЕВСЬКИЙ