Через село

Що може бути чарівніше за літо на початку червня? Десь за пагорбами вище села дощ. Між небом і землею, опершись на степ - веселка. Від дощу дорогою між ланами іде дід. Такий собі - середнього зросту, охайно одягнений в світлу одежину. Перед самим селом, він зупиняється, обперся на вишневий посох розглядає хати, сади, толоку. Вже можна добре розгледіти його сині, втоплені між зморшок обличчя, очі. Біле, в акуратній зачісці, волосся. Не з нашого села дід. Може йде далі на хутір, може до рибалок. Видно, добрі люди зі станції до роздоріжжя підвезли, от він з нього і йде до нашого села.

Життя кожного двору озвучується в просторі. Звуки зливаються і організовують загальний сигнал села на планеті. Цей сигнал в залежності від проблем життя то притихає то гучнішає, набирає різних відтінків. В той галас і ввійшов подорожній. Перший хто зустрівся йому на краю села це незапам’ятного віку кінь. Впряжений в бестарку на котрій тягнув через вічність і степ бочку води. Порівнвшись з нашим дідом кінь зупинився. Їздовий, хлопчина старших класів, поклав вожжі і розлядає подорожнього.
- Доброго дня діду. Попийте води.
- Доброго. Дякую. Тільки пив. Не хочу.
- Діду хоч пригубите кружку. Бо кінь не поїде. Він коло усіх зустрічних стає і поки не поп’ють води не іде далі. У нього така місія на цій землі.
- Свята місія. - Дід поклавши вишневий посох в безтарку, двома руками тримає кружку і п’є воду. Далі набирає воду в свою флягу.
- От бачите яка у нас вода в криниці.
- Райська. Дякую вам. Добра справа у вас. - Кінь починає іти, скрип коліс безтарки вливається в загальний звук села на планеті. Дід дивився вслід вічному водовозу поки він не порівнюється з дикою грушею.
Тепер попереду в нього вулиця, з двостороннім рухом, через все село. Роль роздільної полоси виконує дорога. Вона вся в ямах, подекуди з залишками твердого покриття, обочинами котрої дві ґрунтові зустрічні полоси. Наш подорожній іде вулицею. Вітається з зустрічними. Зліва, біля верб, продуктова крамниця. Звуки, котрі делегує вона в планетарний сигнал села, явно не кращі. Два чоловіки розливають вогняну воду. Дід зупиняється.
- Вживаєте?
- Вживаємо.
- Так киньте.
- Кинемо.
- Брешете.
- Брешимо.
- Киньте хлопці.
- От ти, діду, смішний.
Попереду, за крамницею, церква, біля неї люди. До церкви переходить дорогу батюшка. Наш дід зупинився, щоб уступити йому дорогу.
- Доброго дня.
- Доброго. – Батюшка автоматично протягнув руку і поклав хресне знамення.
- Дякую.
Батюшка розмірним кроком пішов далі до прихожан під церквою, а до нашого діда підійшов дядько Андрій.
- Здраствуйте!
- Доброго здоров’я, чоловіче.
- Ви до церкви?
- Ні. Я до Степана рибалки за село.
- Так він вроді дуже хворий і в лікарні.
- Вже виписати Степана. А чого люди в церкву зібрались?
- Батюшка свідчити буде, "явлєніє йому було". Він так віру християнську укріпляє.
- Вірити треба. Як без Віри? Без Віри не можна.
Дядько Андрій пішов слідом за батюшкою до церкви. А наш дід пішов далі. Він ішов сонячною стороною вулиці, під вишнями по споришу. З двору, що біля криниці, виводили до автівки сусідські баби Оксану. Виводили щоб везти в сільську лікарню. Оксана була така красива, що хоч би не народила ще на шляху до лікарні. Вмостивши її в авто, Василь лагідно поїхав між ям на дорозі. Стояв дід поміж бабів дивився в слід Оксані і Василю.
- Дівчинка буде, - мовив дід, коли зникла в провулку автівка.
- Динька снилась Оксані. В тайні держали ми. Так Петька внучок усьому селу розповів.
- Господарка буде
- Було б біля чого господарювати в цьому житті.
Баби гучно почали обговорювати все причетне і не причетне до цієї події. І в цей момент їх голоси займають більшу частину інформаційного наповнення в планетарному позивному села. Дід вийшов з села. За крайніми хатами дорога розходилась. До річки дорога блукала толокою і опускалась там, де дід Степан ладнав свого рибацького човна. В березі грались діти. З цієї сторони сільський планетарний сигнал складався з голосів гусей і качок, сміху дітей, голосів череди під переліском та співу птахів. З васильків до нього вийшов котик, кульгаючи на ніжку і ліг біля ніг. Дід його підняв, притиснув до грудей і розглядав все навколо. Поки ішов, то дощ сусідньою долиною обійшов село і вже був не позаду, а попереду. Десь за переліском над злиттям річечок стояла веселка. Перепнувши козу, неподалік нижче по дорозі, баба Марія спостерігала за подорожнім. Він відпустив котика і пішов на зустріч їй.
- Здраствуйте.
- Доброго дня, Маріє.
- Ви сестру бачили?
- Бачив
- Хочу поїхати до неї.
- Поїдеш. Город висапаєш і поїдеш. Город несапаний не можна кидати.
Дід пішов вниз до води. Говорив з дітьми, а потім сів з Степаном в човен. Діти їх відштовхнули від берега. Марія ж стояла на пагорбі проводжаючи човен котрий плив у край веселки... Толоку край села залив дитячий сміх. Він домінував у планетарному звуковому сигналі села. Цей сміх не просто рухався, він крутився в танку, заповнював простір.
- Баба Марія, а що то за чужий дід?
- Господь то, дітки.
- Таке скажете.
- Господь дітки. Він котика кульгавого на руки взяв, а відпустив ходячого. За Степаном приходив. Бачте забрав Степана. Забрав з човном, буде і там рибалкою.
Бабуся тихо заспівала: "По горам, горам сам Господь ходив... Сам Господь ходив та й все лагодив...".
...В сільській лікарні в малого Петра народилась сестричка. Господь дарував нове життя. Вона плакала вплітаючи свій дитячий голосок в звуковий сигнал рідного села на планеті. Під вікном палати на ослінчику стоїть малий Петро і заглядає в вікно на сестричку і маму.

 

© Юрко ФОМЕНКО