Розпач

Найпершими в Урожі прокидаються когути, а після них - ті, кому треба доїти корови, і хто має вирушати в далеку дорогу: до міста. Худоба стоїть в темних стайнях, прислухається до рипіння дерев, човгання постолів і стуку цеберок. А тоді важко зводиться на ноги, бо має телятко в череві, котре народиться перед Різдвом або й на самий Святий вечір.

Кінь стриже вухами й зазирає у порожні ясла. Як дадуть січки, то буде стояти цілий день у стайні, а як вівса – повезе на поле гній або рушить до лісу за дровами. Паця просуває рило понад дверці кучі й вітається з сусідами. Як би чоловіку не було тяжко на серці, та коли увійде до стайні й забуде свою гризоту, бо люди можуть його не любити, мати за ніц, а худобина тішиться ним і навіть пожаліє, як треба. Насипалося худобі січки, накладалося сіна, наливалося в корита води, а відтак спорожнілі коновки неслися до студні. А вже по тому, як вичистили з-під худоби, господиня йшла до хати палити в печі. Діти відсипалися, бо на пасовисько виганяли пізно. Спали і ті, хто мав йти до школи, доки не прибуде новий учитель. Декотрі навіть побігли до школи, а може, вчитель уже є. Ні, на дверях біліє вчорашній папір з печаткою. Діти стоять за плотом і сперечаються, переповідаючи одне одному, що чули від дорослих.
По дорозі гуркоче візок Лейби. Пан фотограф вмостився на скриньку, в якій Лейба возить товар: сірники, мило, сіль, нитки, цукерки в залізних банках. На плечах у нього коц, пообтулюваний з усіх боків Ривкою. Вона стоїть на воротах і дивиться їм услід. Фотограф сидить спиною до коней і бачить, як з під-коліс розпачливо втікає примерзла земля, щоб часом її не прихопили з собою. Він думає, що у цьому краї дороги найбільше занехаяні й звикнути до них може лише той, хто ніколи не їздив по бруківці чи задбаному шосе. Така дорога, як шрам на обличчі цивілізації, так само, як і варварські палі вздовж неї, що часом випускають гнучке вербове пруття. Через гуркотіння й скрип коліс не чути благої тиші вранішнього села, що приготовляється витримати довгу облогу зими. Лейба показує рукою на гори, і перед Юліаном відкривається нова реальність: вища гора за ніч вкрилася шапкою синюватого снігу. Фотограф посміхається, вибачливо розводить руками: мовляв, що вдієш, се не від нас залежить. І візок різко звертає убік й опиняється у полі. "Так швидко!" – лякається Юліан, котрий не встиг приготуватись до прощання з цим дивним місцем, яке стійко опирається цивілізації й вільнодумству, хоча й перетинає його дорога, що веде зі сходу на захід. Утім, якби тут відкрили нафту чи проклали залізницю, було би навіть гірше. Юліан вважав, що село має лишатись селом, покладатись на землю і сонце, а від міста брати лише те, що не зашкодить праці і не спаскудить землі. Хтозна, може, він мав селянське коріння, але в землі якого народу воно лишилось, ніхто йому не казав. І через те обрав таке ремесло, щоб міг мандрувати й шукати свою землю. Фотографи на початку усі ходили отак, від міста до міста, від села до села, аж доки суспільство не визнало сю справу корисною. Треба було фотографувати битви, краєвиди для подорожуючих, місця злочину.
Дорога текла між невисоких пагорбів, підсихаючи на вітрі, що виривався з гір, і так вони доїхали до Нагуєвич, де Лейба спинив коней і спитав, чи не бажає пан сісти коло нього, на що Юліан згодився, бо село було в западині й повітря трохи розігрілося. Та й село було дуже довге, а там думки не такі свобідні, як у полі.
- Се те село, де палили опирів? – поцікавився Юліан.
- Хто пану таке сказав?
- Коло церкви говорили.
- Не знаю, нас тоді ще не було. Але якщо казали, то мусило щось бути.
- А ви, пане Лейбо, вірите в опирів?
- Яке то має значення? Думаю, що там більше вигадок, ніж правди. Ой, кілько я наслухався про се в корчмі! Вийшла би груба книжка. І заплатили б за неї великі гроші...
- Певно, що так.
- Та я не письменник, прошу пана.
- А ваша віра допускає існування подібних істот?
- Ліпше спитайте про се в рабина. А чого пан тим так цікавиться?
- Бачите, я був усюди, але не чув, щоби в інших краях водились опирі.
- Так, не всюди, - згодився Лейба. – Але мене се не обходить. Аби жидів не чіпали, як трапиться якесь нещастя. Втім, ніхто не знає, що кому може в голову стрілити. В Америці, чув я, багато наших, однак бідному нема чого туди їхати. Жили ми спершу в Дрогобичі,але жінка захорувала, треба було грошей на ліки. Мені в Урожі незле.
- А якби ви були багаті, то поїхали б до Америки?
- Якби я був багатий, то пощо мав би туди їхати?
- І то правда.
Лейба спинився, не доїжджаючи до церкви, коло старої корчми.
- Перепрошую, але мушу ступити до Іцка. Може, він потребує привезти чогось із міста.
Після Нагуєвич були ще інші села, і всюди поштивий Лейба заходив до знайомих корчмарів. Тим часом небо спохмурніло, і Юліан втомився від монотонної дороги. Пересів знову на скриньку, замотався у коц, що не дуже рятував від зимного вітру, а вже від дощу, тим більше, не врятував би. У таку пору невелика приємність їхати у відкритому візку чи йти пішки. Подумав, що ніколи би не зостався в Урожі, якби не дощ, який лив того дня. Та й Влодко не мав такого наміру. Було ще чимало нивок, не ораних ні фотографом, ні корабельним агентом. Влодко казав, ніби дощ – добра прикмета. Де б не спинився, тебе починає затягувати це місце, зголодніле за чужими очима. Якби Юліан був містиком, то погодився би з тим, що місця обирають собі людей. Якщо ті їм не сподобаються, то можуть і покривдити. Але там, де ти народився, тебе щось хоронить. Юліан натомість почав із чистої білої дошки, на якій було написано лише ім’я його матері – Анна. Більше йому нічого не повідомили. А про тіло, зашите в парусину і вкинене в океан, він здогадався сам. У ті часи люди частіше, ніж будь-коли, знаходили собі могилу в океані через тяжкі умови корабельного побиту. Гинули ірландці, іспанці, німці, французи, українці, що підтверджувало тезу: смерті байдуже, якої ти нації і якої віри. Бідні частіше вмирали, ніж багаті, бо в третьому класі панувала страшна задуха і множилась усіляка інфекція. Ще й додамо до цього страх: як почуває себе людина в залізному човні? Спершу, може, як у Ноєвому ковчезі, пишаючись власною відвагою і навіть обраністю, але потім починає дуситися в тісноті й бездіяльності, слухаючи моторошні розповіді, про тих, хто не доплив до берега, і що, можливо, чужий берег виявиться не таким щасливим, як сподівались. А далі почнуться пророцтва святої Михальди про залізних птахів у небі, залізні дроти і залізні кораблі... Се дуже страшно чути людям, котрі опинились на кораблі просто із феодального, пасторального світу. Тепер він починає здаватися їм покинутим раєм. Та пізно: ті, котрі виживуть на кораблі, прилучаться до побудови нової Вавилонської вежі. І 40 днів у океані видадуться їм довшими, ніж 40 років блукання в пустелі.
Еміґрація перетворить і вразливого, боязкого селянина, перетворить і ремісника, вчителя, романтичного втікача. Ніхто не залишиться сам собою. Але наступний Ноїв ковчег наповниться тими, що зміняться менше, бо простір для них буде вже перетворений і підготовлений. Цей безбожний світ вабив Юліана до себе, однак те, що дуже хвалять, завжди викликало у нього спротив. Найбільше він боявся, щоб мандрівка до Америки не завдала шкоди його багатолітній праці. Зараз це називають "культурним шоком". Утім, фотографи не належать до хранителів поточених часом раритетів. Вони мають справу зі світлом, яке швидко згасає в переносному і прямому значенні. Се навчає їх цінувати мить, а не вічність. Юліан встиг забути про опирів уже в Унятичах. У його плани зовсім не входило розгадувати сільські таємниці. Він зайшов до свого помешкання, аби вмитись з дороги і переодягнутись, а не так, як вертаються додому. Господиня не чекала його приїзду, і Юліан пішов обідати до готельної ресторації. Ніхто й не подумав би, що такий пристійний пан з чужинецьким акцентом, трясся три години на возику сільського корчмаря. Причому Юліан не змінив анітрохи своєї мови і манер. А от урізький священик тієї ночі спав зле. Не через те, що витрясся в дорозі, вистудився на вітрі: не мав миру в душі. На все життя залишився уразливим одинаком, що в ті часи знімало з родини чимало проблем. Багатодітні священики терпіли нужду й не могли себе як слід присвятити Богу. У простих людей смерть забирала дітей частіше, навіть, бувало, усіх, але панських ніби й не помічала, хоч їхнє утримання, зрештою, лягала тягарем на хлопський стан. Звісно, гріх про таке говорити, але Антонієвому батьку завиділи інші священики, особливо, ті, хто мав дочок. За дівчиною треба дати віно, а хлопець стане опорою на старість, віддасть усе сторицею, збереже парафію для родини, і зрештою, подбає про незаміжніх сестер.
Антось ріс одинокою дитиною. Буває різна самотність. Є така, що робить людину вільною і самодостатньою, а інша виглядає на покуту за гріхи. Із першої самотності виходити небезпечно, бо ні світ не знає тебе, ні ти – світу, а тому нічого доброго з того не виходить. Треба коритись долі. А яка доля у священика-вдівця, відомо. Мусить жити сам до смерті. Се, приміром, як життя в монастирі. Про свою самотність отець Антоній думав нечасто. І ніхто про неї йому не нагадував. Не міг надовго покинути село, бо завше без нього там щось ставалось. Не міг довго хорувати, бо люди хотіли бачити у церкві свого, а не чужого, священика, навіть, якби той був молодий і мовив проповідь гладкіше. Через те єгомость, котрий за тридцять літ змирився з долею, не думав про пана вчителя як про чоловіка, доведеного самотністю до відчаю. Його смерть він уважав випадковою, що сталася через необережність. Учитель Гнат Магура ніколи не розмовляв з ним по щирості, не ходив до урізької церкви, однак священик шанував його за працю і жалував за вдівство. Обоє ніби орали одну нивку, тільки з різних кінців, проте ніколи не сходились, залишаючи кусник поля незораним. Той кусник був наукою життя, яку кожен учень мусив пройти сам. На сьому полі хіба косили, а не орали і не сіяли. І що там росло – росло відвіку. І через нього служба за померлого вчителя не вдалася, стала причиною гострої суперечки між громадою і священиком. Люди знали, що їхній єгомость буває дуже впертий у деяких випадках, які їм видаються незначними. Йшлося не про похорон і не про місце на цвинтарі, а про винних у смерті вчителя. Навіть, якщо небіжчик сам настромився на патик у плоті, то хтось мусив той патик загострити. А отже, винна була урізька громада, котра мала небезпечний звичай городити обійстя гострим кіллям. Господь прощає тим, хто сотворив зло несвідомо, але тільки в тому разі, коли вони попросять прощення. Ці слова священика викликали обурення парафіян: декотрі почали говорити про небіжчика негарні речі, а інші про опирів, які потяли пана вчителя. А дехто нагадав про давній звичай городити саме так, а не інакше. Тоді отець Антоній нагадав про інші давні звичаї. Наприклад, про те, як колись старих людей відводили далеко до лісу вмирати, аби не їли дармо хліба. Тоді се не вважалось злом, а тепер – страшний гріх, непрощений ні Богом, ні людьми. Богословську науку отець Антоній давно занедбав, і судив тепер з точки зору звичайної логіки. Він виходив із того, що Господь дав усім істотам життя, а людям ще й безсмертну душу, а, отже, бажав, щоб їм було добре. Мав єгомость у своїй книжці записані молитви, де Бог працює на полі, Мати Божа носить йому їсти, ведучи Ісуса за ручку. І не було в них ані сумління, ані страху перед гріхом. У церкві люди вірували, а вдома чинили так, як було їм легше, порушуючи Божі Заповіді. Та що урізькі люди! Люди вчені, навіть священики робили те саме, віддаючи Богові Богове, а кесарю – кесареве. І чим вони керувались у житті? Нікчемною вигодою для тіла. Слухали і не чули, дивились і не бачили. І їх було шкода, як дітей нерозумних.
Отець Антоній міркував над тими речами, намагаючись заспокоїти вірних, щоб не шукали винуватців страшної трагедії, бо винні усі. Перед тим громаду стривожили поліціянти, але так було навіть ліпше: не зайве нагадати, що закон не передбачає покарання за чари. "Найбільший ворог людини – її серце", - казав батько, натякаючи на матір, котра тяжко переживала навіть найменшу прикрість. Різні бувають жінки. Його покійна дружина ніколи не сміялась і не плакала. Була ніби запечатана посудина. Може, й не мала всередині нічого, а виглядало так, що має. Може, не знала що сказати, а тому була небалакуча. Хоча могла тужити за рідним краєм, малим містечком, схованим між гір, де ніколи не буває спеки. Одним махом віддала себе чоловіку, не вимагаючи для себе нічого. А се - найважливіша любов. Бог любить нас такою любов’ю. І ми маємо так само любити Бога, проте нам се видається надто тяжким.
Покійний учитель пригадувався тепер кращим, бо душа, відділена від тіла, світліє й очищується від того, що мусила робити супроти власної волі. Може, у тому й полягає привабливість смерті: вона робить чоловіка свобідним. Тепер той уже нічого не зробить, ні з примусу чужого, ні з власного. Свічку в помешканні небіжчика, певно, забули запалити, і се боліло священику, бо душі сумно перебувати у темряві. Треба буде нагадати, щоб запалили нині. Ще його тривожив похорон: боявся, щоб не віддали тіло студентам-медикам. Перед очима отця Антонія виник урізький цвинтар, майже заповнений, але для вчителя знайдеться місце коло каплички Святого Миколая. Діти люблять туди ходити.
...Тієї ночі сивому коневі отця Антонія приснився сон, що він прив’язаний грубим і тяжким ланцом за шию на зеленому лузі, в розкішній траві, але так, що не може до неї дотягнутись. Тільки, скосивши око, може бачити, як той ланц спускається під землю. Від найменшого руху ланц увіходить в ґрунт. Кінь знає, що буде далі: він упаде на коліна, а тоді до нього підійде високий чоловік, у якому він впізнає свого правдивого пана, а не того, кого возив ціле життя і хто виплекав його ще з лошатка. Цьому служив він лиш короткий час, а тому буде служити вічно. Господар підходить до нього, дивиться в очі. Кінь теж дивиться у його і бачить себе, як він біжить по дорозі, скропленій дощем, такій м’якій, що не треба підків, і сонце заходить просто перед ним, червоне й тепле. Кінь почуває від того надзвичайну втіху, вдихає запах рум’янку й вологої конюшини. Господар цілує його в чоло, виймає довгого меча і одним махом відтинає йому голову...
...Петро опинився у глибокому сні, коли чоловік стає безборонним, хоч усе виноси з хати. Виходити з такого сну завжди прикро, коли подумаєш, що душа могла б не вернутися з такої далекої подорожі, і що твоє тіло без неї нічого не варте, ніби у мерця. З подібним відчуттям прокинувся згодом Петро й не міг збагнути, де він знаходиться, на якому світі. Через вікно сіялося майже денне світло, холодне й бліде. Петро відчув якусь незвичну тишу довкола себе: вуха заклало. Уві сні притиснув рукою вухо, на яке чув добре, бо на друге майже не чув. Він сів на лавці й протер заспані очі. Кінь, певно, зголоднів і хоче пити. Він вийшов у сіни й здивувався, що засув був відхилений. Орко встав раніше за нього. Чоловік узяв цеберко з водою і поніс на другу половину хати через стодолу. Кінь радо заіржав, нетерпляче мотаючи головою. Було йому просторо, відколи продали паця. У стайні тепер пахло лише кінським потом. Ясла були порожні. Треба вивести Гривка в полудне, аби попас. Петро насипав йому вівса, поплескав по шиї і вийшов. І раптом серед стодоли, де громадилося різне збіжжя, згадав за Орка й кинувся до хати. Хлопця не було. Зникли й святочні чоботи, що стояли коло ліжка від неділі. Не було й гуні. Петро завмер. Він ще раз обвів поглядом хату, ніби сподівався побачити в ній Марію і Орисю, цілу свою сім’ю. І по тому відчув страшну пустку і такий жаль, що заледве серце йому не розірвалося. Був се момент, коли до людини нарешті доходить біль утрати, усвідомлення того, що вона - на віки-вічні. Петро заплющив очі і вдихнув повітря, що складалося з часточок диму, зілля, свяченого на Трійцю, пір’я з подушок, порохна з дерева, мишачого посліду, поту й сліз... А потім видихнув. Стало трохи легше.
Чоловік вийшов надвір і сів на призьбі. Завжди тихий і слухняний хлопець залишився таким, як був, тільки слухав тепер не вітця, а когось іншого. Прагнув вирватися з місця, позначеного смертю. Чи висидів би Петро у такому віці у хаті, де вмерли мама й сестра, де блукають їхні душі опівдні й уночі? Діточий страх сильніший, ніж страх дорослого. Петро знав це по собі, коли пас уночі з хлопцями коней поблизу холерного цвинтаря. Тоді привиджувалось різне, підкрадаючись до них з темряви, а вогонь аж пригинався від подмуху тієї невидимої сили. Люди вважали ту силу злою й ворожою, приручити яку можуть лише особливі чоловіки й жінки. Петро знав, що та сила не є ані доброю, ані злою. Якщо їй нічого не треба від чоловіка, вона оминатиме його, а як хоче щось узяти, то забирає без жодної за те відплати. Попробуй взнати, чого вона бажає, коли тебе трясе від страху. Найліпше не стрічатися з нею ніколи, аби не погубити душу. Але то можна в місті, а по селах таких, як Уріж, дороги духів і людей перехрещуються, тільки не кожен то відчуває. "Ні молитва, ні хрест, ні свячена вода не поможуть, - казав єгомость, - коли людина живе не по-християнськи". Але, щоб порятувати свою єдину зосталу дитину, Петро готов був знищити усе довкола себе. Сила, яку він тлумив і зневажав у собі протягом цілого життя, могла обернутись проти кожного, хто скривдив би Орка. Ця сила відтручувала його не лише від людей, а й від церкви.
Якби хтось побачив Петра цієї хвилі, то не впізнав би: очі потемніли, уста скривились, а ніздрі ворушились як у звіра, котрий опинився у пастці. Що порадив би йому отець Антоній? Молитися чи битися? Не дав Бог йому дітей. І не вірив Петро, що священик піде супроти цілого села, яке дбало за нього. Того йому не простили б. Петро вивів коня надвір, спутав ноги, щоб не пішов за ним. Тоді взувся у чоботи і накинув празникову гуню. Не знав ще, якою дорогою пішов Орко: лісом через Площину, чи полем через Ставищі, але скоро взнає. Петро волів би, щоб ніхто його не видів і не питав, куди вибрався в будний день. От люди! Скажеш, що на похорон, подумають: "О, пішов опир до опира!". Не підеш – обмовлять: "Не шанує родини". Втім, Петро не мав наміру йти на похорон Митра. Хотів догнати Орка. Але мусив вийти на роздоріжжя. За селом став, понюхав вітер, що одразу приніс йому прикрий запах старого пса, що спав у загаті. На дорозі не було видно нікого. Люди їдуть до міста, як ще не розвиднилося, а з панського двору вела інша дорога, що сходилася із цією у Багнах. Запах снігу він відчув перш, ніж подивився на гору Мабуру. Сніг нагадував про неминучість зими. Спочатку сходить з неба на гори, де зимніше. Петро звернув на стерню і пішов навскоси до Площини, старого лісу, за яким були Нагуєвичі. Орко часом пас там корову, і знав найкоротшу дорогу до Нагуєвич. Чоловік незабаром підійшов до лісу й опинився на нерівній стежці, залитій водою. Мусив іти понад край, зачіпаючись за кущі ожини, або й заходити між дерева. Дуби росли далі, а скраю тулилися граби й ліщина. Чув, що Орко ще не вийшов з лісу. Заблудити хлопець не міг, бо його провадила чужа воля. Якби Орка хотіли погубити, то могли б се легко зробити тут. Не лишилося б і сліду по дитині. Площина вважалася небезпечним лісом. Були тут несподівані яри, падали сухі дерева від вітру, стрічалися навіть вовки і ведмеді. Урізькі люди не чулися в лісі добре. Колись відіпхали його від себе задалеко,викорчувавши задля пісного поля. Зрештою, то були панські ліси. Хлоп мав кусник поля, громадське пасовисько і кілько хочеш води у ріці. За дерево мусив просити панського економа.
Ліс густішав і темнів, однак Петро не почував себе самотнім. Десь попереду йшов Орко, і він упізнавав його сліди. Син не шанував чобіт, раз у раз ступаючи ними у болото, ніби відчував, що його наганяють. Петро намагався притлумити в собі злість, бо пару раз гілля здіймало з нього капелюха, і доводилося віддирати рукави від колючих пагонів ожини. Добре, що нині нема свята. У такий день духи від церковного дзвону втікають до лісу. Він розумів, що хлопець не винен, однак, не мусив так легко піддатися: не чинив жодного спротиву, не признався вітцеві. Петро вчив його шанувати старших, але забув сказати, що не кожний старший вартує того, аби його послухати й летіти зараз робити те, що той скаже. Треба мати трохи свого розуму! Не раз шкодував Петро, що мама не поїхала далеко, туди, де їх ніхто не знає. Не були спершу такі бідні, можна було щось ліпше вибрати. Але тепер вже нічого не вдієш. Він ступав по лісі, ніби сходив поволі д якоїсь темної вогкої пивниці. Мав падати дощ і, як буває перед тим, стояла непорушна тиша, хіба під ногами хрупало сухе гілля і шурхотіло опале листя. Якби чоловік мав волю, як пташок, то не мучився би ціле життя на одному місці, а шукав би таке, де йому буде добре. Мало того, що гаруєш, як чорна сіль і не вилазиш із нужди, тебе ще й карають і одні, й другі за те, що не такий, як вони. Якби знав, що на тобі то скінчиться, то якось би витерпів. Проте ненависть і підозра падають на твоїх дітей та внуків. Знати се – що може бути тяжчого?
Так собі міркував Петро, сковзаючись по багні, провалюючись у ями, шпортаючись у повзучій ожині, а в цей час на світі хтось народжувався, хтось вмирав, стікав кров’ю, сміявся, плакав, і він був часткою величезної людської маси, на яку дивився Господь очима, повними розпуки. І Петрів жаль додавав Йому ще більше жалю. Врешті чоловік спинився перевести дух і сказав собі: "Так є, але так не має бути". Бо не хотів з’явитися перед сином у подобі жалюгідного хробака, якого викопали рискалем із землі. Він познімав з себе сухе листя й павутину, стріпав капелюха, а тоді вийшов на узлісся. Але й там не видно було Орка. Петро поминув людські городи, обнесені кіллям, що досі обвивала повитиця з одинокими білими квітками, а далі вийшов на Війтівську гору, неподалік замкненої кузні. Але й там не помітив Орка. Напевно, вже дійшов до цвинтаря. Митро жив у долішньому кінці, то й мали ховати його на долішньому цвинтарі, а се недалеко. Петро став думати, як хлопець ішов до церкви: понад селом чи просто дорогою. Певно, дорогою, бо змучився. Але се вже не мало значення. Петро пішов горою,аби не стрічати людей з їхніми цікавими очима. Він доходив до церкви, коли вдарив дзвін і на дорозі з’явилась довга процесія з хрестом і хоругвами. Серце у Петра зателенькало і мороз пішов по плечах. Мають перше зайти до церкви, а звідти вже на цвинтар.
Хлопець сидів на горбку під грушкою і думав, що його затуляє шипшина. Знав, що має чекати тут. Скільки треба. Він обхопив коліна руками і втупився у діл, щоб нічого не пропустити. Одна процесія зайшла до церкви з труною, а інша вийшла за цвинтарну огорожу. Четверо сильних хлопів несло на плечах мари, на яких лежав вуйко Митро. Лежав на боці, курив файку і щось розказував таке, аж ті сміялись. Потім вони поставили мари на землю й витерли піт з чола. Молодий хлопець, котрий йшов позаду, ніс під пахою чорного когута. Він простягнув когута найстаршому хлопові з довгим сивим волоссям. Той вийняв ножа і одним махом відтяв когутові голову. Кров потекла на землю, що раптом розкололася і звідти бухнув огень. Десь з-під землі страшно заіржав кінь, а відтак земля знову зійшлася. Вуйко Митро скочив з мар на землю, обіймив кожного з тих п’ятьох, і, не озираючись, пішов. Просто на Орка. Став перед ним і сказав:
- Ти нічого не видів, зрозумів?
Хлопець кивнув головою, згадавши раптом те, що мовив йому вуйко на мості. Одразу йому посвітліло в голові.
- Отак-о, - вдоволено сказав вуйко Митро, і струсив із файки попіл. Вітер підхопив той попіл, і зразу усе довкола вкрив туман.

 

© Галина ПАГУТЯК // "Урізька ґотика" С. 78-84, Львів-Уріж, 2005 р.