Терпіння

Юліан прокинувся аж увечері, бо незчувся, як задрімав після доброго обіду в теплій хаті. Трохи раніше встав урізький дідич, пан Болеслав. Осіннє сонце не мало сили довго світити й після погідних ранку й полудня поблідло і швидко рушило спати. Як бувають годинники, що відлічують час назад, та й, зрештою, у дзеркалі стрілки теж рухаються у зворотному напрямку, так і пан Болеслав починав свій день, коли інші люди йшли спочивати. Ледве був свідомий того, що живе за власним часом.

Для Юліана то була прикра річ: вдень виспатись, а потім марудитись вночі й тривожити інших неспанням. Міг би поїхати разом з Влодком до міста, але якось не прийшло це йому на думку. Влодко навіть не пообідав, бо знайшлася фіра, що від’їжджала, і той забіг на хвилю перебратись. А отже, даремно Юліан відмовився від запросин священика, навіть, як здалося тепер йому, не зовсім ґречно. Тепер над ним повисла низька стеля, бракло світла та свіжого повітря. Фотограф умився в сінях зимною водою і вийшов надвір. Було так темно, що він зацікавився, котра то могла би бути година. Вернувся до покою, погасив лампу. Господарі спали, хоч була заледве дев’ята година. Поступово очі звикли до темряви, та й на небо вийшов з-за хмари повний місяць. Юліан пішов до школи, але там не світилося і на дверях висіла колодка. Він присів на ґанку, сухому й аж наче теплому. До його правого боку тягнувся корчик шипшини. Юліан вгадав його по обрисах і подумав, що шипшина була колись матір’ю троянди, а тепер її випхали за межі людського обійстя. Школа – не житло, але певно, не один дітвак подер собі рукав чи ненароком впав у колючі обійми рослини, і був за те вдома битий. Діти, хоча Юліан не мав своїх, завжди викликали в нього жалість, як зрештою, змучені життям звірята, віддані у людські руки. Завтра він прийде ще раз, а післязавтра, певно, вибереться з села, хоч Влодко буде просити лишитися. Він ніколи не шкодував за втраченим часом, бо це все-таки єдина доступна усім розкіш – змарнований час. Усе залежить від характеру людини, від того, наскільки вона прив’язана до життя. Сільські люди не марнували час, це видно було по їхніх руках. Не давали марнувати його ні дітям, ні худобі. І що ж: земля виснажувалась, душа всихала, тіло твердло й ставало ламким. І вся краса діставалась шипшині, паруючій мокрій землі на луках, сонцю і місяцеві, що дивився на нього поміж чорними верхівками височезних груш.
- Чи не поїхати і мені до Америки? – мовив Юліан вголос і тихо засміявся. Його нянька Адельгейда забороняла дивитись на місяць і зірки, ще в дитинстві відібравши можливість наповнювати душу космосом, аби вона росла, аби не піддавалася нищенню часом і працею. А коли місяць був повним, сувора жінка щільно затуляла вікна від його, нібито лихого, ока. Насправді місяць пробуджує в людині тугу за безкінечністю, за всесильністю, і може, надто вразливим натурам не слід задивлятися на це світило. Буде боліти голова, прийдуть страшні сни, які перетворяться на реальність.
Сидячи на ґанку сільської школи десь на окраїні Імперії, у краю дикому й нецивілізованому, Юліан переживав се як щось неповторне, не як фотограф, поет чи навіть філософ, а як просто фізична істота. Був певний, що подібні відчуття мають інші люди і навіть тварини: ось місце, де тебе не було досі, й де не буде потім. Отут може тебе легко застукати мисливець за душами людей і за тілами тварин, бо істоти, зачаровані місяцем, цілковито безборонні. Юліанові стало трохи не по собі від того чаруючого магнетизму місяця, хоча вже давно вирішив для себе: нехай світ плаче за мною, а не я за ним. Бо не я його втрачу, лиш він мене... Чим довше він дивився на світлий круг, через який пробігали тіні хмар, тим навколо ставало темніше. Власне, це дійство мусило мати якийсь розв’язок, бо тіло чоловіка, котрий спостерігав за ним і водночас був його учасником, таки вистигло й задубіло в тому холодному космічному просторі. І хтось ішов просто до нього. У фотографа промайнула думка, що се може бути небезпечно. Але злі духи не повинні приходити до школи, якщо та школа не збудована, звісно, на якомусь поганому місці – цвинтарі чи полі битви. Тікати якось не випадало, і він не рушився з ґанку. Зрештою, то міг бути й сам учитель: довге темне пальто, капелюх.
"Нехай перший до мене заговорить", – вирішив Юліан, бо ніхто увечері йому чомусь не відповідав. Не мовивши ні слова, незнайомець сів поруч нього. Фотограф відчув слабкий запах хвороби; патентованих ліків чи якогось зілля.
- Знаєш, – сказав чоловік тихим надщербленим голосом, – не можу відрізнити живих від мерців, бо нікого в селі не знаю. Леонтій каже, що ніби мертвим невільно говорити з живими. Але вони говорять зі мною...
Він замовк задивився на місяць, а тоді продовжив:
- Ти, напевно, на мене гніваєшся. Я мав би тобі щось принести, але слуги одразу помітять. Вони знають, що я не вживаю жодних трунків. Вони стежать за мною, адже мене легко вбити і скинути все на опирів чи мерців. Але навіщо? Свій тестамент я склав на користь іншої особи, котру, можливо, не вдасться відшукати. Я тобі говорив про неї. Кому треба брати гріх на душу, коли я і так скоро помру... І ти також. Тому я тобі нічого не лишаю. Боже, я хотів сказати зовсім не те! Чи ти віриш, що на тому світі двоє людей можуть не впізнати одне одного? Стрітися, подивитись в очі і не впізнати! Я став майже сліпий, тому так, мабуть, і буде. Зрештою, який у цьому сенс? Що від цього зміниться? Я певний, що при зустрічі відбуваються якісь фізичні й хімічні дії, але наші органи чуття на них не налаштовані. Коли ти стоїш перед дверима, за якими нема нічого, навіть такого неба, то починаєш розуміти, що світ за твоєю спиною складається з самих лише дрібних частинок, що якимось дивним чином взаємодіють між собою. І більше нема жодної таємниці. Я бачив колись у музеї камені, у які впечатані рослини. Казали, що їм мільйони років. Якась нікчемна рослина жила лише кілька місяців, а її відбиток залишився навіки. Ти б хотів цього? Звісно, не хотів би. Ти такий, як і я: з’явився у цьому світі лише на мить, та й то не пощастило. Я все знаю про тебе, хоч ти жодного разу не розтулив рота. Наче вже мертвий. А мертвих дратує все живе. Бо у ньому немає тієї величі, яка нікому не завдає страждань, не робить шкоди, і йому не треба рухатися. Вийми з себе усе, що маєш живого, і твій відбиток залишиться навіки. Не можеш? І ніхто не може. Раніше ми кривдили інших, але тепер з цим покінчено. Навіть убивали. А тепер нищимо себе. І через те нас бояться. Треба, щоб не боялися. Щоб не бачити їхніх перестрашених облич, я перетворив свій день на ніч. Більше нічого не можу для них зробити. Хіба вмерти пристойно. Якщо я буду щораз менше спати, то помру пристойно. Я почув нині голос мачухи, тонкий і різкий. То була дуже прикра кобіта. Не могла і двох слів сказати, аби не суперечити. А як хтось мовчав, то гнівалась, що її ніхто не слухає. Від неї мене завжди боліла голова, так як тепер від сонця. Се – погана ознака. І я прийшов тобі про це сказати. Коли і вночі тобі не дають спокою, значить, становище безвихідне. Як у тебе, бо я знаю, ти не спиш ні вдень, ні вночі. Нам ніхто не поможе. Ні я тобі, ні ти мені. І що тут вдієш... Що тут вдієш...
Він замовк і більше не говорив. Потім підвівся, зачепив шипшину рукавом і зник в густій темряві, як зникає сон, змішуючись наприкінці з реальністю. І не треба потім дивитися у вікно, щоб його забути: він давно вже став частиною видимого світу. Тієї ночі багатьом у селі снились сни, але дехто так і не зміг потонути в них, тільки занурився до половини, і через те не знав, на якому зі світів знаходиться. Таке часто трапляється з людьми, що мають потаємну гризоту й не можуть нікому оповісти, від чого терпить їхня душа. Отець Антоній тишком, щоб не дізнався Гарась і не придумав щось на завтра, переглянув свій гардероб, чи все на місці. Протер шматою святочні чоботи й поставив на видному місці. На відміну від урізьких людей, їхній парох наказав собі викинути з голови Америку, що видно, дуже лакома на працьовиті руки, й постановив думати лише про завтрашню сповідь. Хіба би застати отця Михайла вдома.
- Давно, давно треба було поїхати, - бурчав він. – Лінивий я став, грішний...
І солодко защеміло серце від згадки про запах воску в древньому василіянському монастирі, спільну молитву між білих мурованих стін високого храму. Не дано знати людині, яку стежину накреслив для неї Господь. Як не знав колись молодий священик-удівець, що настане день, коли земля увірветься йому з-під ніг... На вечерю випив горня свіжого молока з піною. Малим він завше чекав, коли наймичка Олена видоїть корову. Чекав під стайнею з горням. Був хоровитий, тому мама з татом не боронили се робити. Або сидів на ковбиці . Над ним світилися зорі, вечірній вітер гойдав галуззям, і він думав, що у раю теж так добре. Зрештою, мусив знати про рай більше, ніж інші діти. Та йому було вготоване пекло. Отець Антоній знав се напевне, але не міг дати собі ради з цікавістю до потаємних сховків людської душі, до невидимих духів, що роїлися довкола, як бджоли. Коли чоловік старіється, то понад усе боїться стратити те, завдяки чому став самим собою. Отець Антоній хотів, але не міг відділити себе від чужої біди, від того, що нищило здорові молоді лиця. Хто знає, що би він зробив для того, аби діточки не вмирали від нужди, а молоді хлопці й дівчата не йшли до Борислава черпати кип’ячку. У такі хвилини священик прагнув чистоти, порожнечі. Ніколи не хотів бути ні багатим дідичем, ні професором, ні стовпом церкви, бо се було б несправедливо – віддалитися тілом і душею від убогих. Навіщо багатим церква? – не раз думав собі. Що вони знають про терпіння? Про біль? Про несамовиту кривду? Церква потрібна їм, щоби відкуплюватись від гріха, дбати про храми більше, ніж про ближнього. Сам знав, що за такі думки не має права бути пастирем. Зрештою, не був надто досвідчений у теології та догматиці. Вони не зачепили його серця, не висушили. Він вірив так, як вірять діти: у Христа, Матінку Божу, ангелів, святого Миколая, сподіваючись на милосердя і диво. Отець Антоній знав, що недобре спати при місячному світлі. Таке світло змушує чоловіка ставати сновидою, а відьми й опирі дістають від нього велику силу. А сила викликає гординю, й людська істота починає наслідувати Сатану, котрий був колись світлим архангелом. Повернувся від вікна, вкрився з головою периною, але незабаром мусив розкритися, бо зіпрів. Гадав, що вже заснув і не зважав на те, що хтось ходить по його саду. Але потім йому здалося, що він встає, підходить до вікна й бачить, що під кожним деревом стоять люди, а діти позалазили навіть на дерева. Тримаються тих дерев так, ніби хочуть їх втримати. "Хіба дерева вміють ходити?" – спитав себе священик. Але як хочуть, то хай ідуть. На тім місці виростуть нові. Він відійшов від вікна й побачив, що на його ліжку сидить пес із гострими вушками, схожий на лисицю, і не має наміру звідти вступатися. Нічого, він посидить у кріслі. Може, то чиясь душа приблудилася до нього. Із крісла священик побачив, як пес позіхнув і, поклавши голову на подушку, заснув. А тоді і його зморив сон. Петро був радий, що все добре скінчилося, проте не знав, чи надовго. Нічого не питав Орка, дав йому їсти, і той поліз на піч. А сам залишився зі своїми думками. Вони переверталися у нього в голові, тиснули на очі. Петро ліг, але се мало допомогло. Поволі наростав у ньому гнів на сина: хлоп має вже п’ятнадцятий рік, а треба його пильнувати.
- Ти сам винен! – озвався у ньому чужий голос.
- Я собі вітця не вибирав! – остро відказав Петро.
- Але мусиш пам’ятати, що він казав тобі, терплячи передсмертні муки.
- Мені було тоді хіба сім літ.
І Петро заплакав, бо дотепер пам’ятав страх, як тато тягне до нього почорнілу спухлу руку, а він ховається за копицю сіна й затуляє вуха.
- Не пам’ятаю, тільки тото.
- Бо не хочеш пам’ятати...
- Лишися мене!
Петро ховає голову під подушку. Надворі небезпека, а ще більша небезпека – у нього в хаті. Він знову чує той голос:
- Віддай нам Орка, як не хочеш бути з нами. Але й сам не зможеш бути. Ти не той чоловік, котрий може бути сам.
- Що ви за люди? Ходите до церкви, цілуєте хрест...
- Певно, не знаєш! Робимо те, бо мусимо робити. Ми ще з-перед віків були. Нас нищили, а ми передавали нашу силу з роду в рід. Ми не можемо бути іншими. У нас інша кров і супроти неї ніхто з нас не піде. Не віддаш нам Орка – буде біда.
- Яка біда?
- Увидиш. Завтра увидиш. Уже йде... Осьо, вже йде...
Петро зірвався з постелі й вклякнув перед образами, на які світив місяць, зачав молитися, щоб вигнати той голос зі своєї голови. Худий, у зле випраній сорочці, з сивим пасмом волоссям, цей чоловік знав, що лише диво може його порятувати – велика ласка Божа. Нічна хата була як труна, опущена на дно ями, але ще не присипана землею. Були в Петровім відчаю жаль за своєю нещасливою долею, відлуння безвиході, навіть дрібочка надії, був страх, однак не було спротиву й ненависті ні до тих, хто на одному боці, ані до тих, хто на другому. Таким він став у ніч татової смерті, аби не брати участь у змові одних людей проти інших. А се, видно, нікому не прощається. Орко застогнав і сон його вирвався з на мить розплющених очей і почав блукати по темній хаті, крайчиком зачепив Петра, вибрався через вікно й опинився просто на мості. Ріка відірвала кавалок берега, разом з підпорами. Не можна було перейти на другий бік, ані перескочити. Внизу шумів глибочезний страшний потік. По мості щось гриміло й гуркало, відрізаючи йому шлях назад. "То твоя доля", – почув голос. І тоді він помітив, як верба тягне до нього тонке, але міцне гілля...
- Орку, збудися! Ану скоро збудися! – термосив його тато.
Хлопець цілий був гарячий і трусився.
- Скажи, що тобі снилося. Кажи скоро, доки не забув. І не дивися у вікно, чуєш!
- Доля, – схлипнув Орко. – Змирися... То твоя доля, змирися...
- Ну, се ще ми побачимо! – процідив Петро. – Ану, кажи зараз, що ти робив удень на мості? Ну?!
Орко вирвав руку.
- Я мушу знати, небоже, що за мара тебе туди погнала. Не бійся, я знаю, у тому нема твоєї вини.
- Вуйко Митро з Нагуєвич, – схлипнув Орко.
- Він такий тобі вуйко, як той, що в лісі. Де ти його видів?
- У церкві. А потім ще раз, за липою. Коло каплиці...
- А чого я його не видів? – здивувався Петро, а потім знайшов пояснення: "Ага, він ще й ману на мене наслав!". Це його ще більше розлютило, бо сам міг би таке потрафити. Але нічого не сказав при дитині.
- Добре, Орку. Я тобі вірю. Підем обоє до єгомостя. Він знає, що робити. А зараз змов "Отче наш" вголос і лягай.
- Добре, тату.
"Проклята Америка! – подумав про себе чоловік. – Якби я не розвісив вуха, а пильнував малого, нич би не було".
Обриси заморського краю враз розплилися і стали зловісними. Правду казав отець Антоній: злий дух ніколи не спить, пантрує на чоловіка, як вдень, так і вночі. Й нічого втішного не відкрив для себе. Був надто виснажений сьогоднішнім днем, бо рідко бував на людях. Горе, що звалились на нього, змусило його наблизитись до людей, шукати розради. Тільки він не міг нікому розповісти про тих, бо то була би його погибель. Раз мало не прохопився перед єгомостем, але той, дякувати Богові, був свій, урізький з діда-прадіда, й відразу приклав палець до уст. Мали би обидва значний клопіт, коли не гірше. Віра його врятує, а не сповідь. Навіть такий невчений сільський хлоп, як Петро, врешті зрозумів, що лише ті люди, котрих стосується та справа, можуть вільно про неї говорити. Отець Антоній щось записав до своєї грубої книжки, але то не могло зашкодити. Певно, що ні... Петро сяк-так заспокоївся й навіть заснув. Тільки розтривожений Орко перебував на межі сну й реальності. Не чувся у безпеці. Вуйко Митро не прийшов на міст. Видно, пожартував. Намагався переконати себе, що то пусте, але ж видів, який настрашений його тато. От, аби пан фотограф не надурив і привіз картки. Як він то робить? Хлопці питали, а той казав, що світло пише образи, проходячи через особливе шкло . Але ніхто нічого не зрозумів.
Батько з сином збудилися від того, що хтось стукав у вікно. Десь тоді збудився і отець Антоній від болю в спині й холоду в ногах. Він довго не зміг знайти себе у цьому світі. Спершу здивувався, як опинився за столом. Перед ним лежала розгорнута книга, куди він записував усе незвичайне. Отець глянув на розстелене ліжко, що біліло в напівтемряві й згадав послідовність подій. Повний місяць, що світив у вікно. Людей, котрі трималися за дерева, щоб вітер не вирвав їх з корінням. Пам’ятав і пса, що лежав на ліжку. Згадав, як колись приблудився до них такий пес, але наймити його відігнали, аби не толочив цибулі на грядках. Було се того літа, коли палили опирів у Нагуєвичах, за холери. Він потім сварився, що не можна відганяти того, хто прибивається до хати. Одним махом священик відділив сон від дійсності. У дитинстві, бувало, вставав і ходив уночі по хаті. Але як опинилася книжка на столі? Він її завше ховав до шафи. Отець Антоній присунув до себе окуляри і прочитав, що було написане його рукою на відкритій сторінці: "Як хтось милосердний до звірини, то про нього кажуть: се чоловік добрий у Бога. Чи ж не має те означати, що найцінніші для Господа наші безкорисливі вчинки, котрі зовсім не ціняться поміж людей? Тому я так мало стрічав людей, добрих у Бога". Далі, після цього уривку був запис, зроблений понад десять років тому: "Показували мені вербу з 1812 р. Показував старий Кубай, сліпий на одне око. Скільки не питав його, що було в тому році, не міг згадати. Верба, себто те, що від неї залишилось, тільки дупло і пару прутиків, росте в дивному місці. Не на межі, не в березі, а під горбом, на полі. Поодинокі дерева рідко бувають вербами. Найчастіше то груші дички, що їх ніхто не садить, бо ростуть вони довго. Багато їх на полях і пасовиськах, часто довкола обростають шипшиною. Кажуть, що то їхня родина, бо мають колючки". Отець Антоній перестав читати. Сон ожив у його голові й він подумав, що люди, можливо, прийшли, щоб вирубати його старий сад. Потім одягнувся й вийшов на кухню. Гарась тільки-но розпалив.
- Слава Йсу!
- Слава навіки! Що то ви, отче, так рано зірвались? Снідання ще не готове.
- І не треба. Запрягай коней, їдемо в Монастирець. І то скоро, бо нині маю вечірню.
- Вчора ви нічого не казали!
- Ти мені теж не говориш, що думаєш, - відрізав отець Антоній. – Давай, запрягай, а я тим часом трохи перейдуся.
- У мене чобіт порвався.
- Візьмеш у Йосипа. Правда, Йосипе?
Блідий дихавичний наймит, що лагодив упряж, мовчки кивнув. Отець Антоній хотів подивитися, чи не залишилось на деревах сліди від його сну. Ніщо не сниться без причини. Може попід вікна хтось ходив?. Але він зразу відкинув цю думку. У селі не було злодіїв, а коли доспівали яблука й груші, він не трясся над ними й позволяв дітям з бідних родин їх збирати і рвати, аби хіба не лізли надто високо. Той сад збігав з гори і був дуже затінений влітку, через що дерева виросли високими й тонкими. Почав садити їх ще дідо, а закінчив тато. Пожитку великого з них вже не було, але навесні білили стовбури й підливали кожне дерево гноївкою. Бліде сонце, що зійшло над старим садом, де лиш подекуди збереглось листя, не давало тепла. Священик знав кожне дерево, але не лічив, скільки їх у саду. Колись лазив по тих яблінках, молодих і сильних, бо сам був молодий і дужий. Але тепер вони зістарились: дерева і він. Ні, не могли ці дерева піти від нього, як він не міг від них піти. Дурний сон... Хоча в глибині душі він не вірив, що сни бувають дурні. Треба вміти їх розгадувати. "Може, не їхати?" – завагався він, згадавши погану дорогу. Вітер за рікою і міст, по якому страшно було їхати кіньми. Та ще й не знати, чи вдома отець Михайло. Але ж ніхто не знає, що чекає чоловіка, котрий вирушає в дорогу... Тільки Господь. Яка Його воля, така твоя доля...
- Петре, Петре! Вставай!
Петро висунув голову з-під верети. Слава Богу, вже настав білий день. Він схопився і пішов до дверей.
- Слава Йсу! – привітався сусід Іван. – Вчора прийшов мій брат з Нагуєвич, просив переказати, що вмер Митро. Ну, той, що був на похороні...
- Як вмер? Коли?
- Ще вчора в обід. Встав з-за столу, вийшов надвір і впав. Завтра будуть ховати.
- Ага,  сказав Петро.
- Вже було пізно, ви спали з Орком. То нічого, похорон аж завтра. Нині хіба парастас. То я піду.
- Ага.
- Хлоп – як мур , шкода, – додав Іван. – Правду кажуть: ніхто не знає ні дня, ні години...
Петро вернувся до хати.
- Що там, тату? – спитав Орко.
- Умер Митро з Нагуєвич, твій, так би мовити, вуйко.
- Та він був учора в нашій церкві, живий і здоровий! – здивувався Орко.
- То тобі привиділося, сину.
- Але я його добре видів!
- Може, й видів. Але на той час Митро уже був неживий. Він таке вміє...
- Тату! Вмерлі ходять вночі, а не вдень...
- Що ти від мене хочеш?! – розгнівався Петро. – Іван сказав, що вмер, і більше я нічого не знаю.
Він не бачив нічого дивного у тому, що вмерлий Митро з’являється в Урожі й кличе малого на міст, але як він посмів?! Усе відбувалось поза його волею, але вчора він пережив такий великий страх, що вже нині, як кажуть люди, перегоріло серце. Батько з сином обійшли коня, відкрили двері стайні, аби той не нудився, вбрались у святочне й пішли в горішній кінець. На панській брамі стояв управитель. Мав трохи заболочені чоботи, видно, зранку обходив господарку. Петро зняв капелюха, привітався.
- То що, Петре, у празниковім строю хочеш гній возити?
- Ні, прошу пана. Ми мусимо піти до єгомостя. Гній повезем після обіду.
- Так-так... Але дармо йдете. Отець Антоній поїхав щойно до Монастирця. Можете вертатись до гною. Але ж ні! Вам треба йти на похорон до Нагуєвич. Я би сам подивився, як ховають твого родака. Се має бути цікаво...
Петро понурив голову. Міг би такого не казати при дитині. По дорозі хлопець мовчав, а потім бовкнув:
- Тату, а то правда, що вуйко Митро опир?
- Хто тобі таке сказав?! – визвірився Петро. – Щоб я більше не чув того слова! Перебирайся скоро! Будемо панський гній возити.
Фотограф Юліан прокинувся пізно. Зрештою, то панська звичка. Він не все був волоцюгою: мав колись дім, де виріс, але позбувся його через опікуна, котрий, щойно ставши удівцем, згадав молодість, і в казино спустив увесь статок. Виставив хлопця, якого так і не зміг полюбити, за двері, не давши скінчити гімназії. Після цього Юліан назавжди розчарувався у стабільності життя, бо як не гра в карти, то революція, війна чи ще якась холєра вказують людині на її правдиве місце, з якого зжене хіба смерть. А щодо життя позагробового – то се лише царство духів, те, що лишилось від розпаду свідомості, й тиняється у сумерку, терплячи якісь невідомі живим страждання.
Прокинувся фотограф з відчуттям, що стіни його тимчасового пристановиська зроблені з дикти або картону. А за стіною чувся плач.Боліла голова, очі пекли, а кожен рух завдавав муки. Напевно, вчадів. Наступної миті його охопила безмежна туга, яка прокралася слідом минулої ночі, але він дозволив собою заволодіти. "Нині мене тут не буде", – вирішив він. Провідував колись опікуна в лічниці для душевнохворих, бачив таких пацієнтів і у фронтових шпиталях, проте його знання були недостатні, щоб чинити опір атаці, спрямованій на нього вчора біля школи. Але й винне у тому було й оточення! Голі дерева відкривали краєвид з цвинтарем і чорними бойківськими хатами, над якими літали ворони. Наче з природи зняли шкіру й виставили обдерту напоказ: дивіться, хіба можна вижити в такому світі, не стративши розуму? Час перед війною, що має вигубити ціле покоління, виглядає,зазвичай, нікчемним, щоби потім ні вбивця, ні жертва, не мали підстави шкодувати за життям. Мабуть, у вигаданому світі жити добре, коли уявляєш себе дитиною, квіткою, звірятком. Людей, що занурені у той вигаданий світ, не можна замикати разом з маніяками й одержимими. Це – різні істоти. Одні потребують жити власним життям, інші прагнуть увесь світ заповнити собою. Коли їм не дають так жити, вони хворіють умислово. І те божевілля може бути заразним. Хто би міг подумати, що в бідному затурканому селі терплять на щось подібне, пояснюючи, правда, душевну хворобу впливом злих духів. Пан Юліан був тут спостерігачем, чужинцем, але знав, що, як тільки дасть собі послаблення, неминуче втягнеться в якусь неприємну історію. Нехай би Влодко повернувся, він вибереться звідси. Як і кожен мандрівець, фотограф потрапляв у різні пригоди. Не завше чинив розважливо. Хлипання за стіною йому не сподобалось і, привівши себе в людський вигляд, Юліан пішов узнати, в чому річ: може, треба боронити те дівча, що його він сватав за графа чи барона. Поки він думав по дорозі, як це зробити делікатніше, двері розчинились і визирнула господиня, пані Ривка:
- Ой, яке нещастя, пане Юліане, яке нещастя! Нехай боронить Бог і вас, і вашу родину від такого нещастя!
- Заспокойтеся, пані Ривко, – узяв Юліан жінку за руку. – З ким нещастя? Сподіваюсь...
Ривка залилася слізьми:
- Бідна моя дитина, бідна моя Регінка!
З покою почувся розпачливий крик:
- Мамусю!
- Та скажіть, врешті, що сталося! – не витримав Юліан, подумавши, що в такому тихому куточку Імперії великого нещастя не мало би бути.
- Наш учитель, Господи...Моя Регінка... Знайшла його. Неживого!
Фотограф порадив дати дитині чаю з рум’янку і вкласти до ліжка, а сам вийшов надвір. Утім, найцікавіше він уже пропустив. Мала Регінка, йдучи рано до школи, першою побачила вчителя. Той лежав у фосі з розпореним горлом, трохи віддалік того місця, де сталася трагедія. Виглядало так, ніби бідолаха в темряві напоровся на гострий патик у плоті, коли оминав болото.
- Але ж ніч була місячна! – вголос здивувався пан Юліан.
- Звідки пан знає, яка була ніч?
Від стривоженої юрби відділився чоловік в поліцейському мундирі.
- Бо... Я учора увечері виходив подихати свіжим повітрям.
- Подихати повітрям?
Юліан зітхнув і вийняв з кишені візитівку.
- Ви знали небіжчика?
- Збирався з ним зустрітись.
- Вночі?
Для Юліана з його професією подібні питання не були чимось новим.
- Ні, вдень. Я хотів сфотографувати пана вчителя з учнями, а не насаджувати на кіл!
- Не мудруйте, добродію! Звідки ви знаєте, що сталося?
- Господиня сказала. Я зупинився на кілька днів у Лейби, разом з товаришем, корабельним агентом.
- А де ваш товариш?
- У нього повне алібі, пане офіцере. Ще вчора в обід поїхав до Дрогобича. Власне, я збирався його дочекатись і їхати туди нині.
- Прошу поки що зостатись.
"Звідки такі люди, як цей офіцер, - майнуло в голові у Юліана, - відчувають, що від них щось приховують? Або чоловік чується так, ніби він щось намагається приховати?". І щоб не дратувати поліцейську нишпорку, додав цілком мирно:
- Звичайно, залишусь. Невже у такому селі могло статись убивство?
- Хто вам сказав, що то вбивство?
- Я ж кажу, що вбивства не могло статися! Нещасний випадок...Цікаво, чи небіжчик мав добрий зір?
- При чім тут добрий зір? – здивувався офіцер.
- Бо ніч була ясна, аби зійти з дороги. Бачите, вона доволі широка.
- Я се виясню. Чекайте, а ви маєте тут фотографічний апарат ?
- І ще невикористані пластини. Але положення тіла вже не зафіксуєш...
- Я його зарисував, - повідомив поліцейський. – Ви можете сфотографувати місце події, якщо не боїтесь вигляду крові.
- Мене часом запрошували до такої роботи. До того ж, я був на війні як фотограф...
Ставлення після цих слів до нього різко змінилось на краще.
- Добре, - мовив Юліан, – зараз принесу камеру. А де тіло?
- Там, - показав поліцейський на школу.
Юліан подумав, що може зробити відбитки й для себе. Ніхто йому цього не заборонить. Серед його колекції були й світлини мертвих тіл, а в голові зберігалась значно більша картотека подібних відбитків. Шкода, що він не може простежити окреме людське життя від початку до кінця. Втім, люди якісь однакові на початку життя і наприкінці. Невже він ніколи не думав, що і його життя може так безглуздо урватися? Звісно, думав. Він перейде тоді просто до іншого світу і там робитиме те, що й тут. Вірив у се, та й годі. Бо в тих окрушках земного життя і земної смерті, які він збирав відтоді, як вперше відняв кришку об’єктива, не було того іншого, невидимого для ока, світу, навіть його тіні. Ніхто з фотографів, яких він знав, не намагався зазирнути поза реальність, але часом, не хотячи, дозволяли себе поглинути містичним настроям, подібно до поетів. Правда, вважав Юліан, залежить від глибини сприйняття. Якщо сприйняття плитке, то й правда така сама.
Щораз більше людей сходилося до школи. Ґазди стояли найближче, жінки ховались за їхніми спинами, а діти, як горобці, готові були спурхнути з плоту. У кожного, напевно, була своя думка про те, що сталось. Юліан був схильний вважати, що навіть, якщо це вбивство, поліція спише його, як нещасний випадок, щоб не морочити собі голову, бо кому, зрештою, вигідна смерть безневинного сільського вчителя? Ніхто не допоможе слідству, а фотограф теж нічого не скаже, щоб собі не зашкодити. На тім і порішив. Приніс усе необхідне і зробив пару знімків плота, залитого кров’ю. Якщо хтось і винен, то це ґазда, котрий застругав кілля на плоті. Юліан не бажав йому зла, але відчував якусь неприязнь до хлопа, що так грубо відчитав його товариша Влодка. Неприємно, коли хтось зазнає розчарування. Хоча Влодко й гендлює чужими долями, висмикуючи людей з виснаженої землі, наче ріпку, однак, у тому є щось геройське: звернути зі шляху, протоптаного кількома поколіннями, й віддати себе на поталу небезпеці та ризику. Очі людей, котрі слухали в неділю під церквою корабельного агента, світились дитячою цікавістю. На щастя, офіцер відійшов і не стовбичив за спиною, тому Юліан сфотографував ще людей, які оточили місце події. Для слідства це могло бути дуже цікавим, проте навряд чи цей підтоптаний поліцейський брав психологію до уваги. Після роботи надворі Юліану легше було перейти до помешкання небіжчика. Правду кажучи, не так страшні трупи, як те, що їх оточує: безлад смерті й непотрібність речей.
- То пан точно не був знайомий з покійним Гнатом Магурою? – перепитав ще раз офіцер.
Юліан скоса глянув на кущ шипшини, з якого діти обірвали усі плоди. Може, на ньому повисла десь його волосина, як це буває у кримінальних романах.
- Не мав честі, – відмахнувся фотограф, твердо вирішивши нічого не розповідати про нічну розмову, бо вона могла й не стосуватися справи.
Тіло лежало на ліжку, вкрите не надто свіжим простирадлом. Очі фотографа відразу зауважили те, що помічають люди його професії: великий весільний портрет. Напевно, покійний учитель був удівцем, бо ніде не видно було жодного натяку на жіночу руку.
- Усе тіло, а потім, властиво, рану, – розпорядився слідчий.
- Але ж, божечку мій! – вигукнув Юліан, побачивши заболочену мокру одежу небіжчика. – Він що, топився?
- У фосі. Знаєте, хто топиться у фосі?
- Я не тутешній.
- Покійний пив. Війт попросив, аби ми забрали чимскорше тіло з місця події, бо се поганий приклад для дітей. Тому, коли загострений кілок, чи щось інше розпанахало шию, він будучи в непритомному стані через сп’яніння, не відчув сильного болю.
- Отже, його ніхто не вбивав?
- Хіба що опир випив кров!
На цей похмурий жарт Юліан жваво зреагував:
- Якраз вчора я чув, як діти говорили про опирів. Ви не перевіряли цієї версії?
- Шановний добродію, ви, певно, начитались немудрих книжок...
- Ні, мені траплялось бувати у Трансільванії, де поліція ставиться до подібних речей дуже поважно.
- Робіть свою роботу, пане! Якщо се опир, то з одним зубом. Зараз приїде фіра і повезе тіло до Дрогобича на експертизу.
- Я лише пожартував. Невдало, прошу вибачення. Я хотів ще нині зробити кілька світлин, бо погода до того надається. Tempus fugit...
- Еге ж, час втікає. Коли будуть готові світлини?
- Для того мені треба поїхати до Дрогобича. Там у мене лабораторія.
- Можете поїхати зі мною. Як фіра приїде.
- Мені треба дочекатись товариша.
- Лишите йому листа.
-Ні, я ще маю тут справи. Поїду завтра з самого рана. До вечора матимете відбитки, хоч не думаю, що вони конче потрібні...
- То, прошу пана, не вам судити!
Слідчий окинув поглядом убогий покій:
- Лігво звіра... Правдиве лігво звіра!
- Самотнього, зраненого чоловіка, – виправив його м’яко Юліан. – Що вже не мав сили дивитись, як час втікає від нього. Він був створений для сімейного затишку. Що сталось з його дружиною, не знаєте часом?
- Вмерла на сухоти. Треба було лікуватись, але, очевидно, забракло коштів.
- Так, часом така прикрість, як нестача грошей може призвести до трагедії у наші часи. Якась невелика сума здатна докорінно змінити життя. Мене се завжди дивувало. Ніби Господь створив світ розумним...
- Пан – соціаліста? – примружився поліцейський. – У наших краях се небезпечно!
Юліан вернувся до помешкання з прикрим відчуттям втрати свободи. Йому і раніше доводилось її втрачати, лише не при таких обставинах. Він був чужинцем у цьому краї, що в географічному відношенні належав до Європи, а в культуральному – відставав від неї на кілька віків. Те, що для європейця стало вже традицією, тут уважалося мало не злочином, наприклад, атеїзм чи той же соціалізм. Однак Юліан міг і тут порозумітися з якимось оригіналом, котрий самотуж дійшов до ідеї свобідної волі, слухаючи власного серця. Таких людей можна було здибати в найглухіших закутках: вчителів, священиків, шляхтичів... Юліан вірив у існування невидимого братства, члени якого розкидані по цілому світі, і якщо двоє стрічались, сила їхня зростала устократ. "Не шукаючи – знаходиш" – такий напис знайшов він колись на сторінках книги Тіта Лукреція Кара "Про природу речей". І то була правда. Двоє людей, стрінувшись випадково, творили якусь нову цілість, збільшуючи свою потугу. Або, навпаки, зменшуючи. Від цього користали інші, цілий Всесвіт користав від зіткнення двох істот. Ні, вчитель і той, кого Юліан слухав уночі, відбирали силу, а не додавали . Вони вражали своїм духовним терпінням небувалої напруги, однак не належали до Братства. Були вовками - самітниками, хоча й виглядали на жертв несправедливості.
Був ясний день, хоч імла й затрималась на схилах гір. Зрештою, заледве минула одинадцята година. Юліан відніс камеру й пішов подалі з того переповненого смертю і страхом маленького світу, вирішивши подивитись на нього з наполовину порослої лісом гори, що звалася Ласки. Подивитись уперше й востаннє на село Уріж, у якому ще вчора билося серце вчителя Гната Магури. Простуючи селом, пан фотограф відчував, що тут пролетів янгол смерті. У день його прибуття вмерла маленька дівчинка, але він не мав такого відчуття, як зараз, та згадав чомусь і її, й послав навздогін запізнілий прощальний погляд на маленьку труну. Що відчуває живий організм, у якому щось відмирає? Отаке, приміром, село. Ці люди, можливо, не потрафлять словами описати глибинних містичних переживань, але, безперечно, знайдуть інший спосіб вираження, незрозумілий чужому.
Дійшовши до роздоріжжя, Юліан звернув на пастівник з в’ялою травою, звідки відкривався вид на гору. Ближче до неї землю перетинали яри, порослі терням і шипшиною, із зеленими горбочками ялівцю. Терен був геть без листя й без ягід – точний образ християнського терпіння, й оминаючи його, на гору вела стежка. Вона не просто була стежкою: навчала, як легше піднятись на гору, де повернути, щоб не збив з ніг вітер, де напитись води з малесенького джерела, що ховалось у ямці, огорненій високою травою. То не була дорога, проведена чиновником з Відня під лінійку, як та, що вела на Дрогобич, ні, стежка думала й оберігала від злісного , котрий міг виїхати на гору й відти побачити хлопа, що потребував собі пару тичок на фасолю, чи пастушка з грибами в подолі сорочки. Бо ні гора, ні ліс не належали селу як перед 1848 р., так і після нього.
Юліан хвалив стежку з огляду на її зручність, а не безпеку. Піднявся нею на західний схил гори й побачив, як з боку Самбора і з боку Дрогобича насувались невеликі хмарки, наче розвідники, що обирають місце для майбутньої битви. Пан фотограф не хотів би опинитись між тим небесним воїнством, приміром, улітку. Внизу нерухомо простяглось село: не як мертве чи спляче, а як поглинуте думами. Він озирнувся на джерело під дерев’яним хрестом і високою липою. Священик, напевно, благословляв цю воду; важко дихаючи, підіймався на гору. Заручник громади, яку можна переконати лише вмовляннями і ласкою. Люди не люблять, якщо їх сварять, коли вони вже готові покаятися. Їхні язичницькі звичаї мають лишатися непорушними, як деякі дитячі звички зберігаються до старості. Отець Антоній, якби був міським жителем, не дав би собі ради з тими людьми, котрі могли лишатись дітьми довіку, завдяки опіці предків.
Для кого росли ті велетенські черешні на горі, що, мабуть, здичавіли від старості, й давали влітку лише жменьку гірких ягід? Хіба що стримувати верхні вітри й роздирати туман похмурого надвечір’я. Стояли, наче колони в язичницькому храмі, й фотограф відчув майже панічний страх перед ними. Не хотів увійти навіть до лісу. Сів на чималий пеньок, звідти відкривався краєвид на іншу гору, відділену річкою. Не мала жодних ознак людського втручання, поросла ялицями впереміж з безлистими деревами. Він подумав, що у молодості отець Антоній міг часто приходити саме на це місце. Звідси видно було церкву, попівство, оточене великим садом. Досить було збігти вниз, щоб опинитись у безпеці від лісових духів. Цікаво, чи й учитель приходив сюди, спостерігаючи, як сонячні плями переходять з одного схилу на інший, з однієї гори на другу? Жменька попелу під ногами Юліана, залишки вогню, об який хтось самотній грів руки, затуляючи вогонь від вітру, нагадала йому вчорашню зустріч під школою.

 

© Галина ПАГУТЯК // "Урізька ґотика" С. 54-65, Львів-Уріж, 2005 р.