Колгосп над Інгулом

Холодної квітневої ночі, утікши з Херсон­ської психіатричної лічниці, машерую вздовж залізниці Херсон-Снігурівка. За плечима ві­сім років голодних совітських тюрем, смерт­ний засуд, від якого вирятувався симулюван­ням божевілля, половина не відбутої ще ка­ри, попереду - зваблива, таємничо-невідома доля...

Одяг - стареньке шпитальне робітниче убрання та "несезонні" кімнатні фіолетові капці. За пазухою 43 карбованці та докумен­ти на ім’я Валентина Орленка. З вдячністю згадую його - колишнього добровольця Червоної Армії, засудженого на рік примусової праці за "ошуканство держави". Підробив­ши хлібні картки, купував у кооперативі замість одної три пайки хлі­ба. Попареного вибухом котла на тюремному тартаку, його привезли в безнадійному стані до лікарні київської тюрми, де я тоді працював уже старшим санітаром. Знайдені в кишенях його одягу "вільні" доку­менти я не здав адміністрації, обережно ховаючи їх пізніше на етапах. Тепер вони для мене все! На них вся надія! У Херсоні моєї фотографії нема. Треба скоріше вибиратися з Херсонського району. А тоді, на ви­падок арешту, я - Орленко. Приїхав з Київа шукати роботи.

Коли розвиднілося, я вже був під Снігурівкою, відмахавши понад 30 км, тож Снігурівку постановляю обійти. Та треба достати десь щось з’їсти. їсти захотілося немилосердно. Через Снігурівку проходить на Херсон пасажирський потяг. Сівши під снігосхроном, опрацьовую план розмови із селянами. Оглядаю свої документи: паспорт без фото­графії, "В. Орленко" я написав на місці виведеного хлібом його пріз­вища наданого військкоматом по втраті зді­бностей до військової служби. Посвідка профспілки будівельників. Усе в порядку. Довідку, що Орленко знятий у Києві з роботи, як хворий на джексонівську епілепсію, та довідки лікарів і лікарень ховаю окремо. Ці стануть у нагоді у слизьких обставинах. Пройшовши кілометрів зо три польовими доріжками, входжу в село, положене на обох берегах Інгула. Перше, що впало в око, - порожні будівлі з обідраними дахами. Здогадуюся, що хати висланих "куркулів". Але чому зняті покрівлі? Два великі з’єднані подвір’я заставлені сільськогосподарським зна­ряддям. Стоять заржавілі плуги, борони, сіялки. Коло них ліниво туп­цює кілька селян, приводячи їх до порядку. Вітаюся.

- До сівби готовите?

- Угу... - понуро відповідає селянин, що сидить на одному з плугів і, витягнувши з рота люльку, смачно плює на сусідній плуг.

- Заржавів сильно, - зауважую, оглядаючи знаряддя.

- Колгоспний... Поки був власний, кожний беріг, ховав на зиму, а те­пер - от... Стягнули увесь сюди! Більш половини так і зимувало надворі під снігом. А чорт його бери! - красномовно махнув рукою.

- Не знаєте, дядьку, в кого тут можна купити трохи хліба?

- Смієтеся, чоловіче добрий? Самі від Різдва на картоплі перебиває­мося.

- Може, ще білого захочеш? - іронічно питає другий, що, зв’язуючи борону дротом, прислухався до нашої розмови. - А зрештою, зайди он у ту хату до рахівника нашого. Йому на тому тижні з насінного фонду два пуди жита видали.

- Може, знаєте, в кого кусок сала чи з п’ять яєць можна дістати?

- У тебе, брат, бачу, апетит не соціалістичний, - піднявся з плуга дядько, беручись за молоток. - Наше, брате, сало та яйця англичане їдять... А нам - ось що залишається.

Показує відому комбінацію із трьох пальців. Попрощавшись, іду до вказаної хати. "Може, ще білого захочеш?" - пригадую іронічне запитання. Таж це один з найбагатших районів України! Селянин тут колись не їв іншого хліба, крім пухкого, білого пшенишника. Коло хати молодий ще чоловік у міській блюзі, сидячи на призьбі в одному чоботі, зашиває діри в другому. Привіталися.

- Чи не продасте мені кусок хліба?

- А ви хто такий будете? - запитав підозріло, затримавши погляд на моїх шпитальних пантофлях.

- Я робітник. Маляр з Києва. Їхав на будову елеватора в Херсон, та відстав від потяга - он на тому полустанку. Забіг до станції, думав, доста­ну чого з’їсти, а потяг тим часом пішов. Головне - вискочив от у пантоф­лях, а черевики, пальто та скриня з білизною - поїхали... Заявив дежур­ному, щоб зателефонував. У Херсоні заберуть - як ніхто не вкраде...

- Гм-м... Не варто було злазити. Тут потяг тільки три хвилини стоїть. Тепер доведеться вам до завтра чекати. А може, товаровим яким до­їдете. Ну... а документи у вас є? У нас, знаєте, тепер строго нащот "неізвестних ліц" у селі.

Показую документи. Уважно оглядає й повертає.

- Я теж колись на будовах працював... А тепер от рахівник у нашо­му колгоспі. Сідай. Баба картоплі зварить - поснідаєш з нами. У нас, брат, тепер теж сутужно з їдою. Труднощі перехідної до соціалізму доби переживаємо. Та нічого! Якось переб’ємося. Зате село наше - перше в районі! Перехідний червоний прапор отримали! Сколіктивізували на 95%! Майже всі зобов’язання перед державою виконали: хлібозаготів­лі, позики... Важкувато, звичайно. Так що ж... Ось побудуємо пятілєтку, а тоді заживемо як сир у маслі...

Вглядаюся в його обличчя, вслухаюся в голос. Говорить нещиро. Ви­дно, боїться мене. Пускаю пробну кулю:

- Та добре, що у вас хоч надія на краще є, а нашому братові у місті нічого доброго і не видно. Рік за роком гірше. На базарі нічого нема, та й не купиш нічого за свої заробітки. А держава постачає, щоб з го­лоду не поздихали. Розбігаються робітники хто куди. Вам, звичайно, легше. Хоч харчі свої маєте...

Моя заувага зачіпає його, видно, за болюче місце.

- Покинь, товаришу! Вам хоч кооперація пайок дає. Та й одежу як-не-як, а достаєте. А тут, бач, чоботи подерлись... На нові півтораста кар­бованців на базарі треба. А де їх у чорта візьмеш, як солі нізащо купи­ти! Працюєш як віл з ранку до вечора, а яка радість?! Платять трудод­нями... Покинув би до лиха та й пішов десь у місто на роботу - так де ж ти гроші на дорогу візьмеш? З чим родину покинеш? А про харчі вже не говори! Насилу два пуди жита випросив. Добре, що городець свій був, то якось зиму перебилися картоплею з огірками.

З хати виглянула молода ще жінка з постарілим, змученим облич­чям і покликала снідати. На столі - півбуханця чорного хліба, нечищена картопля та миска квашених огірків. Господар присуває огірки й усміхається.

- Добра закуска! Тільки чарки бракує...

- А чи не можна в селі дістати?

- Та чому ні! В кооперації скільки завгодно по три і півкарбованця за пляшку. А тільки в мене, брат, четвертий місяць гроша в хаті не бу­ло. Продати нічого...

Виймаю п’ять карбованців.

- Може, скочиш? Погріємося трохи... Візьми на півкарбованця цу­керок дітям.

- Е-е, нема, певно, цукерок, - одізвалася господиня, - як привезуть коли якої драні - зразу люди розхапають. Чай з ними п’ють ті, в кого гроші знайдуться. Цукру ж нема...

На глиняній долівці, коло стільчика, їдять пісну картоплю дві гар­ненькі дівчинки. Босі, в брудних стареньких суконочках. Старша, може років шести, встає і починає лащитися до матері.

- Мамусю... знаєш що?...

- Що, моя доню?

- Дай мені ще кусочок хліба...

- Я ж дала вам по куску! Їж картоплю!

- Я ще хочу... Картопля без хліба не смачна.

- Господи! Скільки вони їдять!.. - звертається мати до мене. - Ви знаєте, з хлібом так важко! А вони їдять більше, як дорослі.

Відкраявши дві скибки хліба, дала дівчаткам.- І солі ще дай! - просить менша.
- Вам солі давати?! Тільки розсипаєте. Знаєш, що солі нема. їжте так. Розкраявши огірок, дала дітям по половині.

- І що воно буде?! - звернулася знову до мене. - Ну так тяжко, так тяжко, що ще ніколи так не було. Ні їсти, ні одягнутися! Діти бідні ці­лу зиму в хаті пересиділи. Тепер от весна почалася, пустити б їх трохи на сонечко - так ні взути, ні одягнути нема в що. Що було, подерли. А справити щось і не думай. Чоловік раніш у місті працював. Землі у нас не було. Так бувало всякого - і доброго, і лихого, та голодними й боси­ми ніколи не були. А при совітах захотілося йому до села. Ну і то спо­чатку не дуже й погано було. Землю одержали, працювали, старалися, хозяйствечко своє вже було... Так нечиста сила звідкись колективізацію притаскала!.. Здали все до колгоспу. Тепер і він з ранку до вечора пра­цює, і я ціле літо спини не розгинала, а голодні сидимо.

- Та й не стало нічого - ні в кооперації, ні на базарі, а якщо є, не до­купишся! Скажіть: куди воно поділося?! Кажуть люди, що за границю все вивозять, за довги... Дрібниці - мила - й то нема! Дітей нічим умити та обіпрати. І що воно дальше буде? Люди всі стали як мертві. Робити ніхто не хоче. Та й за що робити?!

Господар приніс півлітра. Наливаємо чарки. Господиня теж випила. Рахівник приходить у добрий настрій. Жартує над "буржуйським" сні­данням. Потім обіймає жінку за пояс.

- Слухай, старенька! У тебе там з десяток яєчок є... Спечи-но їх нам, хоч на воді. Твоя жовта курочка ще нанесе.

- А солі за що купиш? Знаєш, що вже кінчається.

- Я вам дам гроші, - схоплююся з думкою про яєшню.

- Так не дадуть же у кооперативі за гроші. Давай їм яйця, повсть, вовну, прядиво... Кажуть, заборонено їм за гроші продавати, лише за заготівлю. Чорти б їх уже на шкварки заготовили.

Питання про яєшню відпадає. Мій "будівничий соціалізму" захмелів. За якийсь час усе, що зібрало­ся в нього на душі, все, що старанно ховалося від інших, проривається наверх і він починає малювати мені життя села. Сколективізували село під важким тиском, під страхом конфіска­ції майна та висилки. Село було багате, 640 господарств! А 120 родин вислали на Північ одразу. Майно їхнє перевели до колгоспу. 17 чоло­вік розстріляли за постановою ҐПУ, обвинувативши в агітації проти колективізації. Налякані селяни, за винятком 14 бідніших та сміливі­ших, погодилися вступити до колгоспу. Усуспільнили весь інвентар, коней, корів. Найдовше боролися жінки за корів, та хто не хотів зда­вати, того викидали з колгоспу й приводили йому план до двору на заготівлю та податки. Виконати того, що накладали, ніхто не міг. За кілька тижнів - конфіскація й висилка за межі України. Працювати в колгоспі, як працював для себе, ніхто не хоче. Не допомагає й запровадження акордової системи. Землі всієї не обсіяли. Минулого року четверта частина врожаю залишилася на полі незібрана. Не встигли до снігу. По виконанні державного плану заготівель, який наклали, виходячи не з фактично зібраної кількості, а на підставі паперового планування сівби з центру та відчислення до посівного фонду, рештки поділили між колгоспниками залежно від кількості зароблених трудоднів. Заробле­ного на власній землі хліба вистачило заледве до Різдва. Рятувалися овочами з власних городів, що не увійшли до колгоспу. М'яса ніхто не може їсти, бо зарізати свиню чи вівцю може лише той, хто виконав план заготівель, а його виконати ніхто не в стані. Молод­няк увесь на обліку в сільраді. Заріже хто порося чи ягня - рік тюрми. Молоко від усуспільнених корів дістають у мізерній кількості лише ті, що мають хворих дітей. Решта йде до Херсона на маслозавод, що ви­робляє масло для експорту. Корму для коней та корів вистачило в кол­госпі до середини зими. Годували січкою із соломи, яку збирали по по­лях з-під снігу, та січкою з "куркульських" стріх. Від такого корму та не кращого догляду більш третини коней та корів виздихало. Решта ледве ходить, і якщо машинно-тракторна станція не дасть досить тракторів, не буде як сіяти. На майбутнє колгоспу рахівник дивився більше ніж сумно. Головне, у всіх опустилися руки. Ніхто не хоче робити. Були випадки, що цілі ро­дини, покинувши все, тікали із села шукати десь заробітку. В цьому році хліба зберуть ще менше. План заготівель зменшений не буде, якщо не підвищать. Як не буде якоїсь зміни, на будучу весну запанує голод. Попрощавшись із господарями, йду по дорозі на Снігурівку, розду­муючи, з якого боку краще її обійти, щоб уникнути зустрічі з ҐПУ та міліцією. Наздоганяла підвода. Селянин, порівнявшись, пустив коні кроком і уважно оглянув мене.

- Закурити нема, товаришу?

Виймаю махорку й підходжу до воза.

- Сідай. Везу пшеничку для англичанів, підвезу вже й тебе. Здалека?

- З Києва.

- Ну як там тепер у вас у місті?

Закурюючи, оповідаю, що в місті "діла неважні".

- А у нас, брате, ще гірше...

- Пшениця колгоспна?

- Ні. Свій піт та сльози. Я одноосібник. Не пішов до колгоспу. Хай він згорить! Як здихати з голоду, то й без колгоспу можна.

- Багато вас ще одноосібників?

- Було чотирнадцять. Тепер залишилося вісім. Тих уже зліквідували. Зліквідують і нас... Та що робити?! Однак виходу нема. А до колгоспу, сказав, здохну, а не піду. Та "плян" виконав, здав скільки вимагали, а оце - добавочний прислали... Зібрали з братом рештки пшениці, й от везу. Хай нею вдавиться, хто її їстиме. Повіриш - діти куска хліба пше­ничного за зиму не бачили. Вже якось одірвав би з пуд, так млин дер­жавний. Поки не покажеш документа, що здав стільки, скільки на те­бе наклали, пшениці молоти не можна. Оце до останнього зерна змів. Дома ще ячменю трохи залишилося. Будемо до ячмінного хліба при­звичаюватися.

Дядько в задумі затягнувся махоркою.

- А як наложить ще, то хоч бери, як Роман Біленко, - в Інгул...

- Як в Інгул?

- Та це, бач, один наш одноосібник... Наклали на нього так, що не зміг виконати. Ну, прийшла, звичайно, "комісія", конфіскували все до­чиста: й одежу, й горшки, все. Хату запечатали, а його з хворою жін­кою і трьома малими дітьми - на вулицю! Положення - сам розумієш... Без куска хліба в хату ніхто не прийме - боїться в "кулацькі покрови­телі" попасти, а тут зима вже почалася, холод, діти плачуть... А Інгул ще не замерз був. Посадовив усіх у човен, каже, перевезу вас до сестри за річку. Виплив на середину - та й перекинув човна. І сам втопився, й родину всю потопив... До скотини колись більше милосердя мали, чим тепер до людей.

Досить ситі коні бігли шпарко.

- Оба ваші?

- Ні, один братів, тепер пари не утримаєш. Колись я чотири мав, та хіба таких!

- То ви кулаком були? - зауважую жартівливо.

- Якби був кулаком, то досі на Соловках подох би вже... У нас замож­ніші по дванадцятеро і більше коней тримали. Я в селі - найбідніший. У мене тільки шістнадцять гектарів землі було, й тепер шістнадцять - та що з неї толку!

Зауважую на полях гуртки людей, що перебігали з місця на місце.

- Що то вони роблять?

- Шуби для комісарш та заграничних баринь ловлять.

- ???

- Сусликів ловлять... Ховрашків. Прийшло на наше село завдан­ня - здерти державі чотири тисячі шкірок із сусликів. Ото голова сільради й погнав людей у поле, щоб ловили. Школярі - так ті вже тиж­день не вчаться, по полях ганяють. Воно діло непогане. Суслик хлібові шкодить. Та якби ж убив його та й викинув. А то стягай з нього шкірку. Казав уповноважений, що кожухи з них гарні роблять, заграниці за зо­лото продають. Хитрі як сто чортів! З мужика вже сім шкур здерли. Так тепер на сусликові хочуть виїхати! Або візьми, як свиню хто має право зарізати, шкуру зніми й державі здай. Кажуть, портфелі з неї добрі ви­ходять. Для комісарів. Хто це де чув, щоб із свині шкуру знімати! Куди те сало потім годиться! А не знімеш - триста карбованців кари, а то й у тюрму запакують. Цікаво, якби за границею людську шкуру купува­ли... Напевно, заборонили б покійників погрібати, поки родичі шкури не здіймуть та на заготпункт не доставлять...

Виїздимо до залізничної лінії, недалеко міста.

- Ну, мені, брате, сюди. До елеватора, на станцію.

Прощаємося. Зачекавши, поки він від'їхав, обходжу Снігурівку по­лями. День почався справді весняний. Південне сонце ласкаво припікає. На полях граються гарненькі пантарчаті ховрашки. Піднявшись на за­дні лапки коло своїх нір, весело посвистують до сонця, не підозрюючи, що ЦК всесоюзної компартії та уряд Совєтів постановили латати їхніми рябенькими шкурками діри у своєму бюджеті.

 

© Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ