Кава без цукру

Кожен його суботній ранок нічим не відрізнявся від попереднього. От і зараз він самотньо хлебтав гіркий кофеїн у тому ж маленькому кафетерії, неподалік від свого будинку. Як завжди, американо без цукру і, без неї...

Монотонність його буднів (без неї) змінювалася такою ж сірістю вихідних (звичайно, без неї). Але так було не завжди. Ще рік тому Яків та Еліза були прекрасною парою, щирим почуттям якої заздрили всі друзі. Не було і дня, який вони не провели б разом, купаючись в океані своїх почуттів.

- Скажи, Яшо, а ми завжди будемо разом? – ніжно промуркотіла сонна Еліза і з надією глянула на нього великим, зеленими і трохи переляканими очима.

- Ти забрала моє серце, а я віддав тобі своє. Хіба ж ми зможемо тепер жити один без одного? Я не великий знавець біології, але впевнений, щоб без серця людині не жити, – задумливо пробурмотів він іронічно-повчальним тоном, у відповідь почув її дзвінкий та іскристий сміх, а тоді протягнув чашку її улюбленої кави без цукру.

Вони були щасливі у своїй ракушці з любові і ніжності. Вони щодня і щоночі тонули в тому океані кохання і, хто ж знав, що одного разу не зможуть виплисти. Тепер, сидячи за самотнім столиком і п'ючи фастфудівську каву, Яків хапався за ті спогади, ніби потопаючий за соломинку... Та щоразу вони розбивалися об невидиму стіну, що пролягла між ними тієї ночі.

Ночі, коли він повернувся додому і, замість її палких поцілунків, отримав удар невидимим ножем у самісіньке серце. Ця моторошна картина щоразу з’являлася перед його очима, незважаючи на велике бажання Якова забути її. Вона лежала на підлозі... Беззахисна і безневинна... І нежива. Так закінчилася їхня історія. Історія, що мала б тривати цілу вічність, але натомість обірвалася в одну мить. Яків допив свою каву (без неї)...

 

© Анжеліка ЮЗЬКОВА