Над Африканським Рогом вставало жовтогаряче сонце. Наш загін ще відучора був готовий вирушати у похід. Великий Дуче нарешті закликав італійську армію в Богом забутих сомалійських пісках вчинити справу, гідну давньоримських пращурів. Ніхто не знав, що нас очікує в Абіссинії, яку ми мали підкорити в ім'я Батьківщини та Короля. Але точно було відомо, що ця авантюра нарешті перетворить Італію на одну з великих колоніальних держав світу.

Весна 2015 року. Одне за одним оголошуються перемир’я, щоби тут-таки бути порушеними. Так дожили до травня, і видно втомилися оголошувати й порушувати. Третій тиждень стояла тиша. А коли тиждень без війни, то в голову приходять ідеї, як дістати ворога і хоч якось його деморалізувати.

Сьогодні хотілося б оповісти дві різні історії, про різних людей у різний час і на різних континентах. Одна подія сталася дуже давно і далеко, а інша — близько і нещодавно, проте вони дуже схожі. Ймовірно через це відчуття déjà vu не покидає й досі...

У небі пролітав журавлиний клин. Він був майже непомітним на фоні сірого від хмар неба, з якого зима все ніяк не хотіла прибрати свою змарнілу ковдру. Я прикрив обличчя чорно-білою арафаткою, котра чимось нагадувала навколишні пейзажі з частково відталих полів, на яких де-не-де ще лежав брудний, схожий на кам’яну сіль, сніг. Весна все ніяк не хотіла вступити у свої права. Мабуть, в неї теж було свого роду перемир’я з зимою, яке трохи затягнулось і вилилось у тривалий сезон грипу на лінії розмежування.