Близько 11-ї години 10 вересня 2012-го р. я стояв поряд із залізничною станцією Фундукліївка. Літо вже попрощалось, але забуло забрати своє небо над Тясьмином. Його я і розглядав, намагаючись заглянути в вічі сонцю, котре пірнало в хмару, а потім з неї з’являлось. Позаду шлях з Дніпра. Попереду зустріч з старшим товаришем, хранителем історії невеличкого містечка Олександрівка, Василем Вікторовичем Білошапкою.

Харків прокидався як заспаний кіт. Умивався водою з поливальних машин, шкряботів мітлами двірників, гудів клаксонами, шурхотів шинами по асфальту, перегукувався голосами перехожих. Катя в піввуха слухала звуки ранкового міста, які заповзали у квартиру через відхилене вікно. Врешті відірвала погляд від тексту, який набирала на комп’ютері, і поглянула на годинник на стіні. За п'ять десята. Вона зберегла файл і встала з-за столу. Підійшла до великого дзеркала у коридорі, пригладила волосся, провела рукою по одязі, розправляючи складки, тоді взяла в руки телефон і сіла на дивані. Прокашлялась, відкриваючи на мобільнику журнал дзвінків, і натиснула кнопку виклику...

Моїм братам, що нині у застінках!..

З коридору долинули крики. По мірі того, як звук наближався можна було вже складати слова і цілі фрази бідолашного. Усі вони за своїм змістом зводились до однієї: «Я ні в чому не винен». Він пручався, молив, благав, але всі зусилля були марними. Його підвели до останніх дверей у коридорі.