Ніч. Пора дня, що лякала людство з найпершої секунди його існування. Протягом тисячоліть сотні жерців ледь не щодня приносили криваві жертви своїм богам, аби ті не робили ніч вічною. Вбивались чоловіки, ґвалтувались жінки – усе аби врешті-решт темрява пішла і настав новий день. Усе аби позбутись того алогічного, тваринного страху, що викликає нічний морок в будь-якій душі, котру поглинає собою і поступово перетворює на часточку себе.

Головне зло — еталон всіх інших — війна. Тому, хто не згоден сприймати аргументи, висунуті урядами, щоб виправдати війну, ця кривава бійня, в якій мільйони людей вбивають один одного, є верхівкою абсурду та кошмару. Найдивовижніше, що суспільству вдається підвести людей до смирення перед цим абсурдом, ба навіть до забуття, не застосовуючи при цьому часто ніякого насильства...

Вони приходять нізвідки, з лабіринтів вицвілих від часу хрущівок на Городоцькій та Шевченка, сірих панельних дев’ятиповерхівок Наукової та загублених у старих садах особнячків старої Замарстинівської. Ти зустрічаєш їх на трамвайних зупинках, у тамті часи всі їздили трамваями. Як у Празі, Марселі чи Гавані. Вони нікуди не поспішають, але у неділю їм конче кудись потрібно. Куди?