Покійник лежав на білому столі, самотній та оголений, у великому залі, серед гнітючої білини та тверезої жорстокості операційної кімнати, де, здавалося, досі трепетали нескінченні мученицькі крики. Полудневе сонце вкривало його повністю й утворювало на чолі трупні плями; воно чаклувало над його голим животом зеленкуватим світлом і здувало плоть, наче великий мішок з водою...

В мене ще був час і я вийшов по квіти до маленького магазину за рогом. Там були дуже пахучі червоні троянди. Я сподівався залишити їх біля ліжка поки вона спить. Не помилився, вона ще ніжно спала. Дивне та безпорадне створіння, котре зовсім не бентежить те, що відбувається ззовні...

Нас залишилося двоє. Акваріум з двох потворних алегорій. Маяк, що стояв біля пристані кораблів, був моєю камерою, моєю могилою... Непроглядна темрява викликала безладну асфіксію. Однак у замкненому просторі я був вільний як ніколи.

На тому боці зупинився тролейбус, одні пасажири виходили, інші заходили, а Льоня нетерпляче переступав з ноги на ногу, ждучи, коли проїдуть машини. І треба ж отак: підійшов до кіоска купити газету — жодної машини не було, а як тільки рушив до зупинки тролейбуса — де й узялися! Шурхотять одна за одною, ех, утече вагон, а він же чекав на нього хвилин п'ятнадцять!..