В усьому винна іскра. Антон завжди знав, що без іскри не вийде нічого. Ні з бізнесом, ні з машиною, ні з жінкою. Тим паче – з жінкою. У роботі в нього все було окей. Іскрило дай боже. Міг собі дозволити щороку міняти авто, і Мальдіви міг. А от з жінками – як пороблено. Двічі був одружений і двічі розлучений. А все тому, що обох дружин брав заміж без іскри. А втретє навіть ця чортова іскра не допомогла.

Огріньський півострів. Шлях між мостами від Дніпра до Самари. Одні автівки цим шляхом летіли в місто, інші виривались з нього. Повітряні вихори за ними підіймали опалий лист із землі назустріч того, що падав з дерев. Над шляхом – танок осені. Серед цього дійства, в очікувані товариша, стояв біля автівки на узбіччі.

Яскравий блиск сонця відбивався на склі. Сонячне світло повільно заповнювало своїм теплом всю кімнату. Ймовірно було вже десь пів на десяту, коли я прокинувся і дивився на м'який червневий ранок. Я як завжди мав збиратися на роботу. Але мій погляд зупинився на обличчі найдорожчої для мене людини.

Покійник лежав на білому столі, самотній та оголений, у великому залі, серед гнітючої білини та тверезої жорстокості операційної кімнати, де, здавалося, досі трепетали нескінченні мученицькі крики. Полудневе сонце вкривало його повністю й утворювало на чолі трупні плями; воно чаклувало над його голим животом зеленкуватим світлом і здувало плоть, наче великий мішок з водою...