Це трапилось у Харкові, панове. Тому самому, якого могло б уже не бути. На початку ХІХ-го ст. площа Фаєрбаха носила назву Вознесенської – за назвою однойменної церкви. У ті часи це була околиця міста, мальовнича, зелена. Теплої пори року вона незмінно вабила містян милими слобожанськими краєвидами та зручними, тінистими галявинками для пікніків. На свята і по неділях тут збиралося чимало люду. Гамірні компанії, вересклива дітлашня, манірні панянки, безтурботні молодики. Міщанство, чиновництво, навіть шляхетне панство міста вважало за святий обов’язок бути присутнім на цих гуляннях. Розважалися просто неба, пригощалися від душі. Не дивно, що, захмелені, часом вдавалися до вчинків, м’яко кажучи, не зовсім світських...

Птаха війни, вона над моєю хатою в Діброві літає на Схід і повертається на Кодак. В уяві, замість звуку її двигуна я чую стогін поранених, голоси лікарів і тиху молитву пілота. Серце обливається кров'ю, а ці птахи літають по двоє і по троє в зграї...

Одне з передмість Дніпра. Там в приватному будиночку мешкає з родиною мій товариш. Одного дня ранок був як ранок. Усі новини прилетіли ще вчора і до вечора були усвідомлені та проаналізовані. Ранкові думки крокували вже сьогоднішнім днем...