Вона зателефонувала – зустріч могла відбутись. Спочатку молодий чоловік знічено сказав: «Ні, дякую. Мені дуже шкода, я все розумію, але не варто...». Але коли почув тишу на іншому кінці телефонного з’єднання, ані звуку, горе, яке було в цьому мовчанні, він проковтнувши клубок в горлі промовив: «Гаразд, добре, приходьте, але лише на хвилину. Це незвична ситуація, я не знатиму як себе вести...».

Геніальні твори завжди зіштовхують лобами прихильників різних думок, змушуючи читача підтримувати і ненавидіти одну зі сторін. Саме так діє сьогоднішня розповідь, короткий зміст якої не здатне без цитат передати розжарення пристрастей...

Холодної квітневої ночі, утікши з Херсон­ської психіатричної лічниці, машерую вздовж залізниці Херсон-Снігурівка. За плечима ві­сім років голодних совітських тюрем, смерт­ний засуд, від якого вирятувався симулюван­ням божевілля, половина не відбутої ще ка­ри, попереду - зваблива, таємничо-невідома доля...

Юліан прокинувся аж увечері, бо незчувся, як задрімав після доброго обіду в теплій хаті. Трохи раніше встав урізький дідич, пан Болеслав. Осіннє сонце не мало сили довго світити й після погідних ранку й полудня поблідло і швидко рушило спати. Як бувають годинники, що відлічують час назад, та й, зрештою, у дзеркалі стрілки теж рухаються у зворотному напрямку, так і пан Болеслав починав свій день, коли інші люди йшли спочивати. Ледве був свідомий того, що живе за власним часом.