Як одспіває хурделицями зима, як віддзвонить вона ожеледцем — тоненькою і блискучою, мов кришталь, кригою на кущах та деревах, і сонечко вгріє землю та води, збирається Данило Коряк до лісу, до своєї сторожки. Там він має оберігати од усякої напасті цілий лан лісової розсади: дрібненьких дубків, що недавно ще спали у жолудях, а весною проклюнулися із землі двома-трьома листочками та й пішли в ріст, берізок, в'язків, кленочків, осичок і приземкуватих пухнастих сосонок, схожих на їжаків...

На головному майдані черга постала ще о п’ятій годині, коли за вибіленими інеєм полями співали далекі півні та ніде не було вогнів. Тоді довкола, серед розбитих будівель, пасмами висів туман, але тепер, о сьомій ранку, розвиднілось, і він почав танути. Уздовж дороги по двоє, по троє підшиковувалися до черги ще люди, яких привабило до міста свято та базарний день.

Вона зателефонувала – зустріч могла відбутись. Спочатку молодий чоловік знічено сказав: «Ні, дякую. Мені дуже шкода, я все розумію, але не варто...». Але коли почув тишу на іншому кінці телефонного з’єднання, ані звуку, горе, яке було в цьому мовчанні, він проковтнувши клубок в горлі промовив: «Гаразд, добре, приходьте, але лише на хвилину. Це незвична ситуація, я не знатиму як себе вести...».

Геніальні твори завжди зіштовхують лобами прихильників різних думок, змушуючи читача підтримувати і ненавидіти одну зі сторін. Саме так діє сьогоднішня розповідь, короткий зміст якої не здатне без цитат передати розжарення пристрастей...